Квантовий воїн - Джон Кехо
Так само якщо ми прагнемо подолати якусь хворобу, то повинні мати сильні базові переконання щодо здоров’я та одужання, що резонуватимуть усередині нас. Ми не хочемо просто сподіватися на краще й чекати, доки побачимо, що станеться, і геть не хочемо хвилюватися, що краще не стане. Нам потрібні такі базові переконання, що безперервно резонуватимуть усередині нас і цим покращуватимуть здоров’я. Такі базові переконання, як: «Наше тіло — це організм, що здатний зцілювати», «Я є частиною енергетичної павутини, і вона зцілює мене через мій намір», або «У мене сильна імунна система», «Я завжди швидко одужую», чи «Щодня мені стає все краще й краще», — від нашого імені створюють у павутинні вібрації й допомагають нам одужати. Щойно ці переконання вкоріняться, не потрібно буде навіть думати про них — вони робитимуть це за нас. У цьому й полягає принада базових переконань: щойно вкорінюючись, вони починають невтомно на нас працювати. Ефект плацебо
Ефект плацебо — це одне з найдивовижніших явищ нашої реальності, те, що досі змушує нас задумуватися про межі можливого. У наші дні цей ефект викликає стільки ж суперечок, як і майже шістдесят років тому, коли його вперше виявили. Традиційна медицина, хоча вона й знає про ефект плацебо, донині не збагнула, що їй із цим робити. Багато прихильників використання плацебо вбачають у ньому ліки від усіх хвороб. Критики ж називають його фальшивкою, ілюзією, яка наражає пацієнтів на невиправданий ризик і вселяє їм помилкові надії. Однак обидві сторони дійшли згоди, що в багатьох випадках плацебо справді діє. Нові дослідження показали, що плацебо значно ефективніше і має ширше застосування, ніж це вважалося раніше3.
Плацебо вперше привернуло увагу громадськості в 1950-х рр. Виявилося, що пацієнти, яким давали зовсім не шкідливі таблетки з цукру й говорили, що насправді це ліки, часто повідомляли про одужання. В одній впливовій статті, уперше опублікованій 1955 р., дослідник з Гарварду Генрі Бічер висновував, що в усіх групах, де піддослідні вживали плацебо, від тридцяти до сорока відсотків людей відчули значне покращення здоров’я4. Сьогодні, півстоліття по тому, внаслідок численних експериментів ми дізнаємося, що відсоток одужання досі такий же високий і зазвичай навіть перевершує результати, отримані внаслідок уживання ліків, призначених лікарем. Дивовижно, але немає нічого незвичного в тому, що плацебо дієвіше за звичайні ліки. Тож це має приголомшливі наслідки.
Візьмімо для прикладу експеримент, проведений хірургом Брюсом Мозлі влітку 1994 р. У Мозлі було заплановано десять операцій, у результаті яких артритний біль у колінному суглобі мав полегшитись. Усіх пацієнтів (це були чоловіки, ветерани війни) на каталці завезли в операційну Г’юстонського медичного центру для ветеранів. Усіх їх накрили медичними простирадлами, обстежили й дали наркоз. Наступного дня всіх десятьох відпустили додому, де вони мали вживати знеболювальні пігулки й користуватися милицями. Однак відмінності полягали в тому, що саме відбувалося з хворими, коли ті перебували під дією анестезії. Двом із них провели стандартну артроскопічну операцію, трьом лише зробили промивання, а п’ятьом узагалі не проводили жодних хірургічних втручань. Мозлі просто зробив цим п’ятьом пацієнтам три надрізи скальпелем, щоб усе мало вигляд, наче операція проведена. А зараз слід додати, що всі десятеро пацієнтів знали про свою участь в унікальному експерименті, однак не мали інформації, кому справді провели операцію, а кому — ні. Не знав про це й Мозлі, адже він усвідомлював: якщо знатиме заздалегідь, що робитиме з кожним хворим, то може ненавмисно повідомити про це пацієнтам. Уже в операційній, коли піддослідний перебував під наркозом, лікар відкривав конверт, де було зазначено, що саме потрібно робити. Усі три групи пройшли курс післяопераційної реабілітації, який включав певну програму вправ5.
Плацебо-терапія дала свої плоди. Через півроку після операції всі десятеро людей, які ще й досі не знали, чи їм насправді провели хірургічне втручання, повідомили про зменшення болю. Усі були задоволені результатами операцій. Один із пацієнтів, сімдесятишестирічний чоловік із міста Бомонт, штат Техас, який входив до групи плацебо, кілька років по тому давав інтерв’ю. На той час він уже самостійно пересувався й навіть регулярно підстригав газон. «Мені провели операцію два роки тому, — сказав він, — і відтоді коліно мене жодного разу не потурбувало. Зараз воно таке ж здорове, як і друге. Я надзвичайно завдячую лікареві Мозлі».
Інший учасник групи плацебо, Тім Перез, який до операції пересувався з тростиною, тепер грає в баскетбол з онуками. Усім пацієнтам, які насправді не мали операції, через два роки розповіли про все, що з ними відбувалося на хірургічному столі, але на той момент розум і тіло вже прийняли цей результат. Дороги назад не було. Перез описав свій досвід так: «У нашому світі, якщо скористаєтеся силою свого мозку, абсолютно все стає для вас можливим. Я знаю, що наш мозок здатний творити дива».
Отримані результати уможливили появу цілком нової галузі дослідження — «плацебо-хірургії». Схоже, що такі звичайнісінькі ознаки хірургічного втручання — пролиття крові, знання та досвід хірургів, навіть шрами, які змушують наш розум згадувати пережиту подію, — це все невід’ємна частина процесу одужання.
Насправді якщо ви поглянете на методи лікування, до яких вдавалися протягом минулих сторіч, то побачите, що традиційна західна медицина майже завжди використовувала ефект плацебо, хитромудро відволікаючи людське око на зовсім інше. Ані пацієнти, ані лікарі тоді не усвідомлювали, що ці процедури даремні, ба навіть небезпечні для життя, бо як іще назвати кровопускання, лікування п’явками або деякі інші чудернацькі методи лікування й мікстури, які використовували колись в ім’я медицини? У більшості випадків хворим ставало краще всупереч лікуванню, а не завдяки йому. Лікарі, які призначали таке (як розуміємо тепер) шарлатанське лікування, вірили в те, що робили, а пацієнти довіряли їм. Отож, віра діяла в обидві сторони, а ми ж знаємо, що вона відіграє дуже важливу — а дехто скаже, що найважливішу
