Житія Святих - Березень - Данило Туптало

падінням оселилася б у пеклі душа його. Борючись із помислом блудним удень і вночі, часом знемагаючи думкою, часом же міцно протистоячи помислові, не хотів осквернити дівствене тіло своє, яке з утроби матері жінки не пізнало. Хотів же багато разів безчесно відігнати від себе ту безсоромницю, але боявся чарами зробленої хвороби від неї, як же з багатьма траплялося, і згадував пророчі слова Василія преподобного, які у сонному видінні йому сказав: "Пильнуйся, щоб гірше не постраждати, що-бо для цнотливого мужа гіршим може бути від такої біди, де дівства корабель близький до потоплення і цноти стовп близький до падіння". Тоді, воліючи тисячу разів померти, аніж дівство своє, задля любови Христової бережене, згубити, відважно і з великим гнівом кинувся, палицею і словами дошкульними відігнав від себе безсоромницю, кричачи на неї: "О душе велзевулова, якщо надалі посмієш до мене приходити, то тіло твоє скверне на частини роздроблю ранами". І відтоді блудниця і блудні помисли покинули його.

Після того скверна та чарівниця, чинячи помсту, навела на нього люту хворобу, у якій мав померти, якщо б святий первомученик і преподобний Василій явленням своїм не зцілив його, про що сам той Григорій пише так: "Через декілька днів, — каже, — спека була велика. Я йшов до молитовного храму святого великомученика Георгія, який стоїть поміж вертоградів. Була ж неділя. Після закінчення молитви спочив я трохи при храмі тому. І ось бачу уві сні хмару чорну і смердючу, яка зверху прийшла і впала на мене, і голос зверху чув, який говорив: "Прийми, що тобі Мелетинія влаштувала". І була та хмара для мене важка дуже, і студена понад міру, і увійшла в нутро моє. І коли я збудився, виявилося, що лютою одержимий хворобою, і пізнав, що то мені від перелюбодійниці, бо не погодився на нечисту її похіть. Вставши з трудом, пішов зі стогоном, і ліг на ложі своєму, день за днем важча в мене була хвороба, і до воріт смерти я зближався. Тоді розпалив мене вогонь безмірний, і всі частини тіла мого, як суху тростину, поїв, і такий в мене був біль, який розум людський осягнути не може. Не мігши його терпіти, я встав і, втікаючи, кинув себе під тінь дерев заради прохолоди, і звідти до вод ріки кинувся, хотівши охолодити полум'я, яке було в мені. І багато разів думав утопитися, не мігши терпіти лютого болю. Взивав же від болю: "О біда! О нужда! О, якщо таким є вогонь геєнський, то краще людині не родитися" . Я не пізнавав лиця людського ані не міг ні з ким розмовляти, і одна ніч видавалася мені довшою сорока літ. Стомлений хворобою, до решти знеможений, здавалося, перебував над глибоким яром, береги якого високі вельми з заходу і сходу. Я ж, стоячи з боку західного, почав, наче послизнувшись, помалу сходити в бездонне провалля, і вельми страхом охоплений був, згадав святого первомученика Стефана і, тяжко зітхнувши, заплакав і мовив: "Святий первомучениче, чи так почув мої молитви, якими у храмі твоєму я молився до тебе, виходячи з царствуючого града? Ось іду в провалля, і більше не побачиш мене ані не послужу тобі ніколи відтепер, бачу-бо, що до воріт смерти я наблизився". Поглянув на східний бік байраку і бачив там наче инший світ, якого земним язиком не описати, і побачив, як звідти до мене йде святий первомученик Стефан у стихарі багряному і говорить люб'язно: "Що тобі, любий? Чого страждаєш? Не гнівайся на мене, не було мене тут, бо відвідував свої храми, які є по вселенній, як же й инших святих. Нині ж ось прийшов. Але, о нечестиві волхви! Бачиш, як можуть, окаянні, шкодити, з Божого допусту". Спитав же його: "Чим є ці високі боки яру і чим провалля, яке тут видно?" Відповів святий: "Це сторони смерти, провалля ж це є тим, яке всі помираючі з великим переходять трудом, допоки на східний дістануться бік. І там є стежка, яка в инший світ веде". Сказав же до нього: "То і я, пане мій, як же бачу, вже помираю?" Відповів мені він: "А чого ще сподіваєшся, приведений сюди?" Я ж із глибини серця зітхнув і, застогнавши, сказав: "Не буде те мені нині, пане мій, не готовий я до смерти". І, взявши мене за руку, святий вивів з провалля того і поставив на східному боці яру, на місці високому, і сказав: "Ось виведений ти з пекла смертного". І зразу опинився я в одному дворі дивному. Але тому, що, здавалося мені, від важкої хвороби не можу ходити, святий первомученик, дихаючи якоюсь божественною насолодою, своє плече мені, грішному, підставив, сказавши: "Обійми мене обома руками ззаду, і я тебе піднесу, і підемо". Коли ми так переходили двір той, бачив я посудини кам'яні великі, наче сніг, білі, які поміщали в собі десь по сто мір, і по двісті, і по триста, повні, запечатані. Спитав же святого: "Чий цей двір і ці посудини? І що в них?" Відповів святий: "Усе це преподобного Василія, який тебе за сина собі прийняв. У посудинах же — духовний єлей, даний йому від Бога, ним же грішників, які приходять до нього, помазує, очищує їх від нечистот їхніх і дітьми Божими робить. Він-бо наче один з апостолів і душі багатьох з уст сатани визволив". Спитав знову святого: "Куди нині ідемо, пане мій?" Відповів він мені: "До преподобного Василія ідемо". Ми ще розмовляли, як отець Василій з дивного якогось покою вийшов назустріч нам. І сказав до нього первомученик: "Так то ти, отче Василію, любу дитину свою, Григорія, у найскрутніший час залишив? І якщо б я не поспішив на допомогу йому, помер би". Відповів преподобний: "Бачив, о блаженний, тебе, що з ним був, і через те не йшов до нього. Проте нині, якщо на те Божа воля, повну зробімо над ним милість". І йшли обидва святі разом, мене зі собою вели. Дійшли ж до якогось місця вельми темного, там побачили змія страшного і великого, і сказав Василій преподобний: "Цей змій мало не заморив дитини моєї Григорія". І, взявши камінь великий, вдарив змія того і убив його. Й опинилися ми в царському граді, до церкви святого первомученика ідучи. І чули всередині голос юнаків, які солодко співали Господові. І сказав до мене святий первомученик: "Ось, благодаттю Христовою, здоровий ти, увійди-бо в церкву і заспівай вдячну пісню Владиці всіх