і голосно почав до нього говорити: "Чому серце твоє думає лукаве на Христове насліддя? Нема в тебе частки в жеребі царському, зупинися і не трудися марно, щоб не прогнівався на тебе Господь, бо втратиш і ту, яку, здається тобі, маєш, честь патриціянську". Це чувши, Сароніта люті великої сповнився і кинувся на нього, бив його батогом, який тримав у руці, по голові і, багато ран наклавши і словами докоривши дошкульними, пішов своїм шляхом. Блаженний же Василій терпеливо те витримав, а наступного дня знову перестрів його, коли той з дому виходив, і такими ж, як і вчора, словами викривав його. Той же звелів слугам своїм схопити святого і вести його в дім свій, допоки він з палат царських повернеться. Коли ж повернувся, звелів приготувати тернові палиці, і, поставивши перед собою святого, сказав до нього: "Скажи мені, поганий старче, який біс тебе напоумив з таким зухвальством зустрічати мене і таке перед усіма на мене говорити? Чи не знаєш, що зятем я є царевим і першим у палатах царських, і багатства в мене незліченно, як піску на березі моря? У мене рабів, і маєтків, поля, стад кількість несказанна, срібла ж і золота незліченно, ще ж і слава велика, і честь від Бога, і від царів, і від усіх вельмож мені дається. Ти ж, найгірший старець і найжебрущіший жебрак, як посмів з такими докірливими і викривальними словами мені перед усім народом докоряти? Кажи мені швидше, ніж передам тебе смерті". Відповів йому блаженний: "Що ж? Вважаєш таємною ту облуду свою і лукавство, яке ховаєш у серці своєму? Сам Господь відкрив мені, що маєш намір посягнути на царство. Але покинь те своє бажання і не навчайся злого на Христа Господа, свідчу-бо тобі, що коди не полишиш недоброї своєї ради, прогнівається на тебе Господь вельми і знищить із землі пам'ять про тебе незабаром". Тоді розпалився люттю безумний Сароніта і лицем закам'янів, звелів святого, простягненого на землі, бити палицями нещадно, говорячи до слуг: "Бийте його добре, допоки не зникне з нього дух лжепророцтва". І битий був святий, наче дерево німе й бездушне, нічого не відповідав, ані тілом не порухався, ані не застогнав, й иншого нічого не було чути, лише биття палиць. Тоді, ледь перестати звелівши, замкнув страждальця в тісній в'язниці. Зранку ж вивів знову, щоб бити його воловими жилами без милости, і знову замкнув у путах. На третій же день обідав і упився — знову святого вивівши, звелів палицями бити жорстоко. Коли битий був преподобний, відчинені були ворота дому Саронітового. Благочестива ж жінка Олена, дружина Иоанова, йшла там недалеко і бачила, як били преподобного Василія, побігла швидко у дім той і впала на битого святого, закричала з гіркими сльозами і мовила: "Мене, грішницю, бийте, а цього світила мого, батька мого духовного і пастиря залиште! Мене замість нього убийте, а його відпустіть!" Звіроподібний же той чоловік Сароніта казав з люттю до слуг: "Бийте і цю, якщо вона того бажає. Думаю, що то коханка його". І били її доти, допоки, думали, стала вона бездушна. І звелів окаянний, взявши її за ноги, виволочити за двір, наче пса мертвого. Преподобного ж отця ременями за таємні його уди причепили і повісили — до п'ятисот ран від ударів худоб'ячими жилами завдали. Усе ж те терпів святий доблесно, укріплював його Бог. Тоді, відв'язавши, знову в ув'язненні замкнули. І тої ночі бачив Сароніта сон, який прознаменував згубу його. Був же сон той такий. Дуба бачив високого вельми і розлогого. На його ж вершечку ворон гніздо своє мав і накривав крилами своїх пташенят. Тоді бачив двох якихось чоловіків із сокирами, які до дуба прийшли і зрубати його хотіли. Сказав же один до другого: "Ворон той, багато каркаючи, не дає цареві заснути спокійно". Відповів другий: "Але й улюбленцеві Божому Василію погано дошкуляв". І почали підрубувати дерево. Коли воно впало на землю, прибігли якісь люди, у старе лахміття одягнені, взяли гілки впалого дерева й кидали у вогонь. Бачив же там і Василія преподобного, який при порубаному дереві стояв і казав: "Кожне дерево, яке не родить доброго плоду, буде зрубане і в вогонь вкинене". І звернувся преподобний до нього з мовою своєю, кажучи: "Чи не казав я тобі: покинь погане починання своє, щоби ту, яку маєш, висоту не згубити". Збудився ж зі сну Сароніта окаянний, відчув, що погано захворів. Про побачене ж розмірковував собі і був у страху і печалі. І зразу послав розв'язати святого з пут і відпустив його. І прийшов преподобний у витальницю свою. Його ж побачивши, Йоан зрадів вельми і, бачивши його люті рани, плакав, також і всі, що любили його, чувши, що відпустили святого, зійшлися в дім Иоановий, радіючи і плачучи. А дружина Йоанова — Олена блаженна — після биття того немилостивого була хвора, швидко померла. Але й окаянний Сароніта не встав із хвороби своєї і через мало днів помер, і збулися його сон і пророцтво Василія святого.
Невдовзі благочестивий той муж Йоан, служачи преподобному, до Господа відійшов, і залишився святий Василій сам у домі його. Приходило до нього багато, приводили і приносили недужих своїх, і зцілював їх святий молитвою своєю, також і жебраків багато сходилося до блаженного, бо він роздавав їм усе, що приносили йому христолюбці, і не залишав собі нічого до завтра. Після цього громадянин один благочестивий і боголюбивий на ім'я Константин, на прізвисько Варвар, проханнями багатьма і сльозами впросив преподобного Василія прийти до нього і перебувати в домі його, і влаштував йому келію окрему і безмовну. І як колись шунамитянин святому Єлесею-пророкові, так муж цей угодникові Божому Василію поставив ложе, і трапезу, і престол, і свічник. І доручив одній із домашньої своєї челяді старенькій служниці, чесній і добродійній, яка багато років у вдівстві цнотливо і богоугодно жила, на ім'я Теодора, щоб служила чоловікові Божому. Вона-бо мала хатину свою поблизу хатини преподобного, служила йому ревно, як ангелові Божому. Якщо ж приходив хтось, бажаючи бачити святого і розмовляти з ним, вона про того, хто прийшов, сповіщала блаженному. Він же зі своєї келії приходив у хатину Теодори, того, хто прийшов, приймав і відпускав. Кожного-бо дня був у хатині Теодориній, приймаючи і повчаючи тих, що приходили, і зцілював хворих, й утішав жебраків, які збиралися до нього, поданням потрібного, яке йому ті, що любили його, приносили. А увечері у свою відходив келію
