Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна

***

– Ти чудово виглядаєш! – почувся знайомий хрипкий голос.

Дідько, я настільки деморалізована, що навіть не почула, коли увійшов Яров! Повернулася до нього, який стояв на порозі, і серце відразу забилося сильніше. Альфа теж був у особливому одязі. На білій сорочці виднілися такі ж візерунки, як і на моїй сукні. Напевно, якісь традиційні для молодят. Білий колір вигідно підкреслював його смагляву шкіру і темне волосся. Негайно захотілося запустити руку в комір сорочки і провести долонею по гладкій шовковистій шкірі. Я насилу придушила це бажання.

– Ти теж добре виглядаєш, – неголосно відгукнулася.

– Готова? Спочатку буде загальний збір, ритуальні танці біля багаття, – його очі сяяли, в голосі виразно відчувалася ледь стримувана радість. – А потім вже сама церемонія.

– Так, я готова, – змусила себе вимовити, згадуючи про дану йому обіцянку.

Сама винна, тепер повинна тримати слово!

Коли альфа підійшов до мене і взяв мою руку, ніби обпалило спекотної хвилею. Моя рука так затишно почувалася в його гарячій сильній долоні, що на мить здалося – там їй і місце. Накотило відчуття абсолютної захищеності і спокою, за що я себе одразу вилаяла. Ну ось, варто було йому мене торкнутись, і знову все з ніг на голову встало! А як же моя гордість, бажання відстоювати право на свободу?! Зціпивши зуби, змусила себе не піддаватися прикрій слабкості і без особливого задоволення рушила за Яровим до виходу.

Інші перевертні теж йшли до лісу, обмінюючись посмішками. На всіх обличчях читалася якась просвітленість, урочистість. Від нас усі трималися на певній відстані, немов не бажаючи заважати. І я навіть не знаю, чи була цьому рада. У товаристві Ярова було водночас тривожно і приємно. Подвійність власних почуттів лякала.

В лісі альфа спрямував мене трохи в бік від тієї стежки, якою йшли інші.

– Підемо далекою дорогою, – з посмішкою шепнув він. – Хочу довше побути з тобою наодинці...

Я судорожно кивнула, все більше терзаючись сумнівами щодо правильності того, що роблю. Якийсь час ми мовчки йшли лісом, як і раніше, тримаючись за руки. Потім Яров раптом зупинився і різко розвернув мене до себе. З якимось болючим виразом подивився в очі.

– Що не так, Вендо?

– Чому ти вирішив, що щось не так? – пробурмотіла я, відводячи погляд.

– Я відчуваю тебе!

Мене наче обпекло від нового підтвердження того, наскільки добре він вловлює мій настрій. Немов між нами й справді особливий зв’язок.

– Насправді ти ж не хочеш цього робити? – глухо промовив Яров, відпускаючи мої плечі. Негайно ніби крижаною хвилею обдало – настільки раптом стало холодно, коли він перестав мене торкатися. – Не хочеш проходити обряд возз’єднання?

– А у мене є вибір, альфо? – зібравши всі сили, запитала я. – І тебе б влаштувала відповідь «ні»?

– Адже я давав тобі вибір, – зауважив він.

Його обличчя стало непроникним. Лише погляд видавав, які сильні емоції зараз відчуває.

– Тобто, ти хочеш сказати, що якби я тоді й справді захотіла піти, не став би мені перешкоджати? – уїдливо запитала. – Нав’язувати волю альфи, чи як це у вас називається?!

– Я не збирався цього робити, – якось невиразно і наче мляво заперечив Яров. Цей тон був настільки непритаманний йому, що у мене тривожно стислося серце. Чомусь його хворобливий стан озивався в мені набагато сильніше, ніж хотілося б. – До того ж ти могла протистояти мені, навіть якби захотів.

– В якому сенсі, Яров? – я здивовано наморщила лоб, а потім раптом ніби блискавкою пронизало.

Дідько, ну чому я така ідіотка?! Як раніше про це не згадала? Слова Ждани про альфа-вовчиць! Про те, що ті навіть можуть протистояти волі альфи. Яров, як і Ждана, одразу зрозумів, що означає результат нашого з Люборою поєдинку. А якби я зрозуміла це раніше? Яким би був мій вибір?

Гордість радісно заверещала: «Давай скоріше заберемося звідси!», але щось глибоко всередині змушувало стояти на місці і дивитися на альфу. Він весь якось змарнів і немов став меншим на зріст. Біль, який йшов від нього, глибоко проникав в мене саму, змушуючи вовчицю всередині метатися і несамовито підвивати.

 – І ти мені не сказав? – прошипіла я, рикнувши на вовчицю, щоб замовкла. – Змусив все одно дати обіцянку, щоб утримати хоча б таким чином?

 – Я звільняю тебе від цієї обіцянки, – альфа відступив на крок, немов боячись власних реакцій. Того, що незважаючи на свої слова, схопить і нікуди не відпустить. – І дозволяю тобі залишити нашу територію. Якщо ти цього й справді хочеш. Ти вільна, моя вовчице... – при останніх словах його голос затремтів.

 Мій звір всередині завив ще більш відчайдушно, силкуючись вирватися назовні. Я ж намагалася розібратися з цілою бурею емоцій, які мене захлеснули.

Він відпускає. Справді, відпускає! Поки не передумав, потрібно забиратися звідси! Повертатися до звичного життя. Того, куди я так прагнула! І нехай друга частина моєї душі захлиналася від протестуючого крику, і мене до божевілля продовжувало тягнути до цього чоловіка, що стояв навпроти і з видом засудженого очікув свого вироку, я вибір зробила.