Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна

– Це ти про що? – намагаючись впоратися з потужною реакцією на цей жест, здавлено пробурмотіла я.

– Зазвичай я не тягну до ліжка людських дівок. Але ти занадто апетитна!

– Негайно відпусти! – я з останніх сил сіпнулася, з жахом розуміючи, що якщо негайно не втечу звідси, він зробить саме те, чого потай прагнуло моє тіло.

Але навіть незважаючи на те, що м’язи піхви вже самі собою скорочувалися від передчуття, я намагалась зібрати останні краплини розуму. Він збирається розікласти мене прямо тут, як дешеву повію. Лише тому, що я йому сподобалася! Без огляду на те, як сама до цього ставлюся. Йому на це взагалі начхати! Клятий перевертень! Нахабний самець, який звик отримувати все, що захочеться. Ну ні, зі мною такий номер не пройде!

– Я буду кричати так, що сюди все поселення збіжиться! – вигукнула я. – Якщо негайно не відпустиш!

– І чому мені здається, що це пусті погрози? – посміхнувся він, вірно розгадавши те, що відбувалося в моїй душі.

Для мене закричати і цим визнати свою слабкість – неприпустимо. Я звикла вважати себе сильною, і вірила, що можу впоратися з чим завгодно. І ось так ганебно проявити слабкість – важкий удар по самолюбству!

А потім перевертень зовсім позбавив мене можливості вибору. Вп’явся в мої губи, незважаючи на млявий опір. Хоча який там опір? Я ледве розум не втратила від цього поцілунку. Здавалося, губи стали вдвічі чутливі – настільки прилила до них кров. Підлога наче хиталася під ногами, а коліна підкошувалися.

Дідько! Навіть до прийняття лікапіну таких відчуттів не було! Зараз же... Свідомість відмовлялася повертатися, відчуття реальності втікало від мене все далі. Мозок відключився, залишаючи самі інстинкти.

Поцілунок ставав все наполегливішим, а нахабні руки задирали футболку і торкалися оголеної шкіри.

Я навіть не встигла зрозуміти, коли ми опинилися на якомусь старому простирадлі в кутку сараю. На мені вже не було футболки і бюстгальтера, а руки і губи чоловіка робили з моїм тілом щось неймовірне. І зараз взагалі було начхати на те, що в будь-яку хвилину хтось може увійти і побачити, що тут відбувається. Хотілося одного – скоріше звільнитися від жахливої напруги, яка тугим клубком давила на моє жіноче єство.

Я жалісно застогнала, коли він стягнув з мене джинси разом з трусиками. Гарячі пальці нетерпляче прослизнули всередину, де все уже сочилося вологою і палало.

Чоловік, схоже, теж втратив голову. Може, спочатку він збирався лише подражнити і трохи помучити. Все ж таки для перевертнів закони гостинності – святе, а ми з батьком у них в гостях. Але зараз я кожною клітинкою свого тіла відчувала його бажання. Сильне, потужне, дике!

Напевно, я віддалася б йому прямо там, геть забувши про свої принципи не зв’язуватися з перевертнями, якби зовні не почувся стривожений голос батька:

– Вендо, ти де? Вендо!

Мене наче холодною водою облили, миттю повертаючи свідомість. Перевертень теж завмер, продовжуючи утримувати моє тіло притиснутим до підлоги. Потім видав якийсь несамовитий утробний рик, що більше нагадував звірячий, і відсахнувся. Піднявся на ноги і, уникаючи мого погляду, видавив з себе:

– Ми щось з тобою загралися. Одягайся і йди.

До мене повернулася колишня злість. Ні, я і сама хотіла того ж – забратися звідси якомога швидше! Але його слова, що пролунали як наказ, викликали протест.

– Виродок! Ти ледь не зґвалтував мене!

Деякий час панувала тиша, поки перевертень переварював почуте. Я ж у цей час гарячково приводила себе у нормальний вигляд і одягалась. Потім з губ чоловіка зірвалося уїдливе:

– Щодо зґвалтування, до речі, велике питання. Ти уся стікала переді мною і хотіла цього не менше! Що ж, крихітко, якщо ти така гаряча штучка, можеш якось завітати знову. Вже без татка. І ми чудово проведемо час.

– Так я швидше з гулом* (*примітка: гули – майже повністю винищена під час Великих воєн агресивна раса. Їхня особливість – поїдання мертвої людської плоті. Деякі її представники все ще живуть серед людей, але приховують свою приналежність до цього виду) час проведу, ніж з тобою! – випалила я. Мене ледь не тіпало від гніву.

Злість лише посилилася, коли перевертень у відповідь розсміявся і, більше не дивлячись на мене, рушив геть з сараю. Я вийшла через кілька хвилин, коли змогла трохи приборкати цілий шквал емоцій, що вирували всередині.

Незрозуміло, що побачив на моєму обличчі батько, який шукав мене на подвір’ї разом з дружиною альфи, але його погляд став занепокоєним.

– Венда, що сталося?

– Нічого. Ми можемо поїхати звідси? Прямо зараз? – промовила я, підходячи до нього і намагаючись говорити тихо, щоб дружина альфи не почула.

– Спочатку ми повинні прийняти частування за столом господаря, – заперечив батько. – Тут так прийнято, люба. Інакше ми образимо цих людей.

– Вони не люди! – вирвалось у мене їдке.

– Доцю, ти чого?