Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна

 На мого батька дивилися з різним виразом. Хтось дружелюбно окликав і вітав, хтось буравив неприязним поглядом. Видно було, що до нього тут ставляться неоднозначно. Що вже говорити про мене! І як би я не бажала цього визнавати, особлива звіряча сила цих людей – потужна й несамовита – викликала занепокоєння. Здавалося, що будь-якої миті на нас с батьком можуть накинутися і розірвати.

 Будинок тодішнього альфи, Миробора Ярова, знаходився у центрі поселення і займав значно більшу територію, ніж інші будинки. За високим дерев’яним парканом стояв безпосередньо будинок – добротний, великий і двоповерховий, і господарські споруди.

Я помітила на подвір’ї двох жінок: вочевидь, дружину альфи і дочку. Вони виконували дрібну роботу по господарству. Але побачивши, що до них завітали гості, облишили свої справи і попрямували нам назустріч.

Дружина альфи – жінка середніх років, трохи огрядна і повновида, привітно звернулася до батька, а на мене глянула уїдливо і несхвально. Потім звеліла дочці повідомити альфу про гостя і запросила батька до будинку.

– Почекай тут, – зупинила мене, коли я теж зібралася увійти. – Коли чоловіки покінчать зі справами, тебе покличуть.

 До такого обходження я не звикла. Внутрішньо закипіла від обурення і зціпила зуби. Вже хотіла відповісти чимось образливим, але батько суворо глянув на мене, і слова залишилися невимовленими. Він рідко виявляв до мене суворість, може, тому це справило таке сильне враження. І я, пересиливши гнів, схилила голову на знак згоди і вирішила поки роздивитесь територію. Буде цікаво дізнатися, як тут у перевертнів все влаштовано.

 Нітрохи не бентежачись власного самоуправства, ходила подвір’ям і заглядала в господарські будівлі: сарай, комору, загін для худоби, баню й інші споруди. Кривила губи, дивуючись, як тут взагалі можна жити. Середньовіччя якесь! Цікаво, тут у них хоч водопровід є?

 Як раз зайшла до сараю і споглядала зібраний тут господарський мотлох, коли помітила, що світло, яке проходило у похмуре приміщення через розчинені двері, трохи потьмяніло. Відчула і чиюсь присутність. Навіть втративши через лікапін інстинкти вовчиці, я такі речі завжди відчувала. Розгорнулася різко і стрімко, як хижий звір, готовий сміливо кинутися на можливе джерело небезпеки.

 Дверний отвір тепер загороджувала величезна темна постать. Чоловіча. Обличчя я розгледіти не могла. Проте рельєфні м’язи і розвинену мускулатуру прибульця було добре видно. Величезний який! Не менше, ніж сто дев’яносто сантиметрів! Я відразу здалася собі зовсім крихітною зі своїми неповними ста сімдесятьма.