Біжи або кохай - Люсі Лі

- Ти знущаєшся з мене?! – спалахнувши, розвертаю до нього обурене лице.

- Ні, я тебе треную, — відгукується розтягнувши губи у задоволеній посмішці. - Зберися маленька, ти сьогодні якась дуже млява.

- Що?! - не витримуючи гарчу у відповідь. Та зчепивши щелепи різко обертаюся до свого, так званого "тренера". - У чому твоя проблема, Нат?! - шиплю, звузивши очі. Мене реально роздратувала така його сьогоднішня манера спілкування зі мною. Він же чудово бачить в якому я сьогодні стані, та ще й прискіпується. 

- У тобі, — несподівано відповідає, підходячи до мене ближче.

– А що зі мною не так? - випростовуюсь, злазю з залізного одоробла, та дивлюсь йому в очі, з викликом. Нехай хоч щось спробує мені зараз гидке сказати. 

- Я ж вже сказав, не зібрана ти якась сьогодні, — спокійно відповідає, невинно підводячи брови та блискаючи лукавими іскрами в очах.

І коли я вже збираюся відкрити рота, щоб сказати щось уїдливе у відповідь, цієї ж миті мене відвертає голосний оклик господаря.

- Нат! 

Ми з Натом синхронно обертаємося в бік Корецького, що казна-звідки взявся. Чоловік стояв неподалік від спорт — майданчика, та склавши руки на грудях зацікавлено спостерігав за нашою із Натом сваркою. 

Невже він весь цей час був тут, та все чув і бачив? От дідько. 

У руках чоловік тримав собачий повідець і це означало, що моторошна псина під колоритним прізвиськом "Марсік" бігає десь поруч. Мене від цієї думки миттю кидає в холод.

- Я думаю на сьогодні тренувань достатньо, — твердо карбує, пронизливо дивлячись Нату в очі. - Ти що не бачиш що Арина сьогодні ледь на ногах тримається. Я тобі дав наказ тренувати її, а не калічити. 

- Але ми ще нічого не робили важкого, тільки розминка..., - почав було виправдовуватися Нат.

- Я сказав, достатньо на сьогодні, — відрізає Корецький тоном, який не терпить заперечень.

Ух, значіть він не тільки зі мною так владно розмовляє, а й з усіма. 

- Добре…, шеф, — якось напружено відповідає Нат. Та у момент змінившись в обличчі, стрімко йде. Залишаючи мене віч-на-віч із господарем.

- А ти, — Стас переводить на мене палаючи очі. Це до мене він звертається зараз? - Вирушай до себе у кімнату і відпочинь, а то того гляди свідомість втратиш. - І надалі, коли погано себе почуваєш, май сміливість відмовитися від того, що тобі не по силі. Досить робити з себе жертву обставин. 

- Я і не збиралася…, - задихнувшись від таких звинувачень обурено шепочу.

- Ну досить, — обриває мене. - І якщо ти хотіла мені подякувати за те що врятував тебе від знущань цього недотренера, то будь ласка. 

- Дякую, — злісно буркочу у відповідь. І вже коли збираюся піти у напрямку куди пішов Нат, мене зупиняють.

- Аріна, стій! - чую я у спину, та закотивши очі, змушую себе знову розвернутись до Стаса лицем. - Сьогодні у вечері, я хочу повести тебе на прогулянку, щось на кшталт вечері на свіжому повітрі. Якщо звичайно ти не проти? - вимогливо скидує смоляну брів. 

І що мені йому відповісти?

З одного боку, зараз всі мої думки лише про те, щоб нарешті дошкандибати до свого ліжка. А з іншого, прогулянка з Корецьким лісом, віч-на-віч, та ще й не у вигляді наказу. Це щось нове, і трохи пахне справжньою романтикою. Невже він хоче перетнути лінію що розділяє нас? Невже я нарешті можу сподіватися хоча б на нормальне ставлення до себе. Як до жінки, яка подобається, а не як до бездушної ляльки.

І як кажуть, і хочеться, і колеться.

- Не проти, — само по собі зривається з моїх губ. Я навіть не розумію як так вийшло що я погодилася, та від несподіванки миттю прикладаю долоню до рота.

- Тоді до вечора, — розтягнувши губи у кривій посмішці, кидає мені чоловік. А я повільно розвернувшись зачаровано бреду до своєї спальні. 

Що це зараз було?