Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Подруга влітає у будинок, широко розмахуючи руками.

— Ти де пропадала? Я перенервувала страшно, думала, тебе інопланетяни вкрали! — лементує Ленка. — Дзвоню, дзвоню, а відповіді нема! Зізнавайся, ти тут із Макаром відпочиваєш, так? Де він ховається? Дивись, я настирлива і обов'язково знайду його.

— Ну що ж, удачі тобі у пошуках. Потім тоді поговоримо, — їдко вимовляю я, і Оленка відразу затикається. Дивиться на мене уважно, хмуриться, помітивши мій розпатланий зовнішній вигляд.

— Ти чого? — плескає вона довгими нафарбованими віями. — Чи не з тієї ноги встала?

— Ні, у мене все чудово, — знизую плечима. — А у тебе?

— Теж, — розгублено тягне вона. — То ти з Макаром? Я чомусь важливому завадила? У тебе вигляд трохи неохайний. Чи ви посварилися?

Вона ойкає і притискає долоню до рота. Переживає нібито. Але я в цей цирк більше не повірю. Хитаю головою і крокую на кухню. У роті пересохло, треба випити водички.

— Хтось учора добре відпочив, — зауважує Ленка порожні келихи на столі.

— Угу.

— Гей, подруго, вистачить цієї пасивної агресії! У чому річ, розповідай.

Оленка підходить до мене і хоче доторкнутися до мого плеча, але я усуваюсь. Відходжу якнайдалі і, склавши руки на грудях, питаю:

— Давно ти в Алекса закохана?

— Чого? — скрикує вона. — Ти перепила вночі? Ні в кого я не закохана!

— Гаразд, поставлю питання по-іншому: як давно ти хочеш переспати з Алексом?

Ось тепер Оленка не відповідає та навіть погляд відводить. Соромно їй чи що? Вона часто моргає, потім поправляє свою ідеальну зачіску і важко зітхає.

— Я знала, що це колись випливе, — тихо вимовляє вона.

— Знала?

— Бабуся попереджала, що все таємне рано чи пізно стає відомим.

— Це банальні істини, — роздратовано верчу головою. Не такого я чекала. Думав, що Оленка брехатиме до останнього і якусь дурницю городитиме. А вона начебто налаштована на чесну розмову.

— Так. Але від цього вони менш актуальними не стають.

— Давай ближче до справи!

— Гаразд, — Оленка криво посміхається. — П'ять років тому мені шалено подобався твій зведений брат Алекс. Подобався не в плані закоханості та якоїсь іншої фігні, а просто він фізично мене приваблював. Буває. Мені тоді тільки вісімнадцять стукнуло, я на всіх красенів заглядалася.

— Чому ти мені нічого не казала?

— Навіщо? Щоб ти ще більше розпускала нюні? Ти пам'ятаєш себе в той час? Алекс те, Алекс се, Алекс — сенс мого життя, без Алекса мені білий світ не потрібен та інша фігня! Ми з Ірою з розумінням ставилися до всього цього. Але одного разу нашому терпінню прийшов кінець — і ми придумали план, як позбавити тебе дурної закоханості.

— Підсунути Алексу мій щоденник? Хороша допомога.

— Що на думку спало, то ми й зробили. А знаєш, після чого ми на це наважилися? — Оленка підтискає губи і хитає головою. — Звісно, ​​ти нічого не пам'ятаєш. Обіляєш свого Алекса, хоча він козел ще той ...

— Олен, давай без цих звинувачень!

— Окей. Твій братик привів у будинок якусь дівчину і весь вечір з нею розважався, а ти все прекрасно чула. І подзвонила нам із Іркою в істериці. Ми ледве змогли тебе заспокоїти.

— Гм-м. Я цього не пригадую.

Здається, щось таке було. Батьки пішли в театр або на важливу зустріч, а Алекс привів дівчину.

Притискаю долоні до обличчя. Так, вони кохалися в сусідній кімнаті, чудово знаючи, що я поруч і чую кожен гучний звук!

Як химерно працює пам'ять. Адже я справді стерла той епізод із життя.

— Після того випадку ми з Іркою вирішили позбавити тебе дурної закоханості. Але щоденник показати Алексу не змогли… Совість не дозволила, — хмикає Оленка. — Тож ми притягли інший зошит, зняли Олекса на відео, ти всьому повірила. І з того дня вже не так сильно за ним страждала.

— Так, тільки я втратила хорошу подругу.

— Ірку? Якщо одна сварка змогла зруйнувати вашу дружбу, то ви не були дуже близькими.

— Ні, справа не в цьому. Я не вибачаю зрадників. Іра чомусь узяла всю провину на себе. Я не знала, що ти теж показувала Алексові цей підставний щоденник.

— Я злякала тоді… Мені було соромно… Іра припинила зі мною спілкування, не змогла вибачити мене за те, що я змовчала, — тихо говорить Оленка. І виглядає вона по-справжньому засмученою.

— Я у твої благородні мотиви не вірю. Зізнайся, ти просто хотіла Алекса звабити? Заради цього всю фігню з підставним щоденником затіяла?

— Ні.

— Скажи ще, що ти не чіплялася до нього, — фиркаю я.

— Було таке. Пару разів, у нетверезому стані. Він не відповів.

— Ясно. Що я й намагалася довести, — посміхаюсь їдко, хоча всередині все болить і рветься на частини. Адже Оленка моя єдина вірна подруга. Була.