Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова
Алекс
Міка дає мені ляпаса. Відштовхує. Я не очікував, що вона чинитиме опір. Упирається долонями в мої груди і гарчить, як сміливе, але загнане в кут звірятко. Я кусаю її губу, вона робить те саме у відповідь, але зі злістю і рішучістю.
Я дивлюся на неї, намагаючись зрозуміти, якого біса вона так поводиться. Раніше хилилася до мене, тяглася вся, а тепер чинить опір.
— Якого дідька ти робиш? — обурюється вона. — У мене є хлопець!
— Тоді навіщо ти нариваєшся?
— Н-нічого подібного! Про це ти можеш тільки у своїх відвертих снах мріяти, — заперечує Міка. Проте не надто впевнено.
— Чого ж ти хвалиш свого хлопця? Порівнюєш нас? На емоції мене вивести хочеш? — продовжую наполягати я. — Ти ж знаєш, я не люблю ці дитячі ігри, маніпуляції та провокації. Якщо бажаєш нас порівняти, будь ласка, я завжди до твоїх послуг.
Останнє вимовляю з їдким сарказмом. Посміхаюся. Хочу, щоб Міка висловила свої справжні бажання. Адже я бачу, що вона мене хоче. Що навмисне дурниці каже. Що не сподобався їй цей хлопчик, інакше б вона так сильно його не вихваляла.
— Порівняти? — вона хитро примружується. Облизує пухкі губи, через що у штанах моментально стає тісно. І з привабливою усмішкою уточнює: — А не боїшся не витримати конкуренції? Ти самовпевнений, тому іноді краще не знати правду. Міцніше спатимеш, бо в ілюзіях спокійніше жити.
— Філософствуєш?
— Та ні, просто питаю.
Я не цього очікував. Знову.
Відвертаюсь і заводжу машину. Натискаю на газ.
Міка мене переграла.
У вухах шумить, від злості я стискаю щелепи та міцніше охоплюю кермо. Дивлюся на дорогу, на машини та світлофори, а в голові лише одне дзвенить – хочу її. Шалено хочу.
І тепер можна – підкрадається тиха думка. Небезпечна. Злочинна.
Міка більше не незаймана. Мене нічого не стримує. Якщо їй так хочеться порівняти, нехай. Я позбавлюся цього наслання, а вона отримає новий досвід. Виграшна ситуація, причому з обох боків. Ніхто не постраждає і не пошкодує про скоєне.
Ми мовчимо. Міка переписується з кимось, можливо, зі своїм хлопцем. У них вільні стосунки? Хоча мене це не повинно турбувати. Головне – отримати своє та перевернути цю неоднозначну сторінку.
— Не передумала? — питаю Міку, коли ми заходимо в будинок.
— А повинна? Чи ти все ж таки боїшся схибити? — їдко питає вона.
Нічого не відповідаю. Піднімаюсь на другий поверх, заходжу до своєї кімнати. Щось зупиняє мене. Відчуття якоїсь неправильності того, що відбувається. Міка навмисне це робить, я бачу, але навіщо? Її мотиви не можуть бути примітивними, справа не лише у сексі.
Хоча якась різниця?
Але ці думки не дають спокою. Вгризаються у підкірку.
Я вриваюся до спальні Міки. Вона плескає своїми довгими віями, притискає до грудей футболку.
— Тебе стукати не вчили? Я перевдягаюся! — кричить.
— Чому ж двері не зачинила?
Вона пирхає, відвертається та швидко натягує футболку. Я встигаю помітити, що на ній чорний мереживний ліфчик. І родимка на лівій лопатці.
Іду до Міки, але вона раптом хмуриться і витягує руку, зупиняючи мене. Качає головою, запитує тремтячим голосом:
— А чому ти весь час говориш у множині? Ну, що зошит тобі показали мої подруги, а не одна подруга?
— Тому що до мене прийшли дві твої подружки. Імен я, вибач, не пам'ятаю, — вимовляю з сарказмом.
Міка блідне. Моя відповідь її шокувала. Та що вона причепилася до цього безглуздого зошита? Що там було? Якийсь щоденник із дурними дитячими записами?
Мене приголомшує несподіваною думкою. А якщо вона?..
— У тому зошиті ти писала про мене? — тихо питаю.
Вона киває. Виглядає приголомшеною, спантеличеною. У неї плечі тремтять, вона сідає на ліжко і дивиться в одну точку.
— Дві подруги, значить, — шепоче.
— Що ти писала про мене? — тисну на неї, поки вона розгублена і може відповісти на мої запитання без відмовок та ухилень.
— Вірші тобі присвячувала.
— Які?
— Різні... У тебе щось було? З Оленою, моєю подругою. Вона старша за мене на пару років.
— Як вона виглядає? — роздратовано питаю я.
Міка відкриває в телефоні інстаграм та показує фото своєї подруги. Так, я її пам'ятаю. Вона хотіла мене звабити, тільки безуспішно. Не люблю надто нав'язливих і дурних панночок.
— Угу, знайоме обличчя.
— То у вас щось було? Вона робила якісь спроби спокусити тебе? — напружено питає Міка.
— Ні.
Вона видихає і посміхається краєм губ.
— Ну, хоча б так… — бурмотить.
— Я тобі подобався? Саме про це ти писала у своєму щоденнику? — озвучую свої припущення.
