Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова
Алекс
Я допомагаю батькові завантажити речі у багажник. Вони з Інгою беруть із собою невелику сумку та два рюкзаки. Їдуть практично без нічого.
— А навіщо нам цілий вагон одягу? — усміхається його дружина. — Ми відпочивати будемо, а не красуватися у модному вбранні.
— Так. Чим менше речей — тим краще ти почуваєшся, — підтримує її батько. Він виглядає чудово: свіжий, бадьорий, оптимістично налаштований.
— Ну, що, всі готові? — запитую я, захлопуючи багажник.
— Міку чекаємо, — повідомляє тато.
Я сідаю за кермо і міцно стискаю його пальцями. Усередині якась моторошна плутанина відбувається. Стискаю щелепи, відкидаюся на спинку крісла і повторюю собі, що чергова зустріч з Мікою нічого не змінить.
— Привіт, — шелестить її голос поряд.
Вона сідає попереду, пристібає ремінь безпеки. У вічі не дивиться. На її обличчі немає ні грама косметики, одягнена вона у сині джинси та кофту. Жодних відвертих суконь і занадто коротких спідниць. Міка більше не намагається мене звабити.
Дорогою всі мовчать, але потім Інга порушує тишу та розповідає про майбутній відпочинок. Я погано щось розумію. Злюсь на себе і на Міку за те, що її присутність не залишає мене байдужим. Їдке почуття пригнічує серце, знищує всі здорові думки.
Я ревную ту, що мені не належить.
Абсурд якийсь.
— Міко, а що ти робитимеш у нашу відсутність? — запитує батько.
— Поки що не знаю, — знизує вона плечем. — Думала, друзів своїх запросити. Оленку, однокурсниць. Я можу це зробити?
— Звичайно. Адже це і твій будинок теж. Ви просто так збираєтесь?
— Так, дівич-вечір влаштуємо, — слабо посміхається Міка.
— Сашо, з приводу компанії... — починає батько.
— Я допоможу, якщо виникнуть проблеми, — перебиваю його.
В аеропорту все відбувається дуже швидко. Міка обіймає Інгу та батька, крадькома витирає очі. Їх не буде лише два тижні, навіщо так переживати?
— Тільки не пропадайте, окей? Мені цікаво, чим ви займаєтеся і на які процедури ходите, — сміється вона.
Коли батько з Інгою йдуть, я повертаюсь до Міки. Дивлюся на неї, намагаюся погляд упіймати.
— Ну що, братику, гарного тобі вечора, — безтурботно каже вона і махає мені рукою. — Бувай.
— Куди ти? — хапаю її зап'ястя. Зупиняю. — Давай я тебе хоч додому відвезу.
— Навіщо?
— Виконаю свій братський обов'язок, — кажу я. Сам не знаю, що творю.
— Ну, як хочеш, — навіть не пручається Міка.
Ми виїжджаємо на трасу, дорога буде довгою. Не в тиші ж їхати?
— Я хотів подякувати тобі... за те, що ти мені зателефонувала і сказала, що з батьком відбувається. Минулого разу я нічого не знав і відчував себе огидно, коли Інга постфактум повідомила про його хворобу.
— Ти приїхав би, якщо б про все дізнався?
— Звичайно. Я хвилююся за батька.
— А де ж ти був раніше? — хмуриться Міка.
— Втікав від себе.
Вона кидає на мене здивований погляд. Зіниці розширені, рот відкритий. Міка в шоці. І я теж. Не думав, що скажу це вголос.
П'ять років я заперечував свою приналежність до рідної землі, щоб згодом повернутися на Батьківщину і зрозуміти, як тут добре. Спокійно та умиротворено. А батьківський бізнес більше не здається мені великою трагедією. Якщо потрібно — я допоможу йому, знання в мене є, не пропаду. Та й татові треба частіше відпочивати, а не думати про свою компанію.
— Спасибі, що це сказав, — тихо шепоче Міка. — Я ціную чесність.
— Тільки сама ти рідко буваєш чесною, чи не так? — дивлюсь на світлофор. Червоний. Небезпека.
— Ніяк не пробачиш мені Христину?
— А я повинен це зробити?
— А я маю пробачити те, що ти мене не впізнав? — питає Міка.
— Ти згадай ще про щоденник, до якого я не маю жодного відношення! — стискаю щелепи. Ми начебто забули про це, але Міка знову обурюється і важко дихає, пронизуючи мене гнівним поглядом.
— То зовсім інше! Я помилилася.
— І досі не пояснила, що це взагалі за щоденник і чому твої подружки притягли мені безглуздий зошит із приколами.
Зупиняюся на найближчій парковці. Неможливо розмовляти, коли всередині все вирує і назовні рветься.
— Я не знаю, навіщо Іра тобі це показала, — шепоче Міка. — І чому ти зупинився? Може, я спізнюся на побачення!
— Нічого, дочекається тебе твій худорлявий парубок, — морщусь я.
— Макар анітрохи не худорлявий. Він мій хлопець і, між іншим, чудовий коханець! — заявляє Міка. Гордо задирає підборіддя та посміхається. — Не те, що деякі, — випльовує вона.
— Намагаєшся мене зачепити? Не вийде.
