Мала - Олекса Мун (Alexa Moon)

Я завбачливо розстебнула куртку і коли мої ноги опинилися на землі, вислизнувши з верхнього одягу рвонула до воріт.

На що сподівалася і сама не розумію? Сподівалася вижити. Таїла в собі цю крихітну нагоду втекти.

Цим безчесним покидькам нічого не варто скрутити мене по руках і ногах, і трахнути по черзі. Або разом, щоб час не гаяти. Їм тільки дай привід, вони тільки й чекають на це.

— Лови її! — летить мені спину і мене, звичайно, ловлять. У замку чіпляючи руки за спиною.

— Ще раз смикнеш, сучка, ризикуєш потяганою дійти до місця призначення. — Шипить мені на вухо, той, хто виявився справнішим і спіймав мене. — Я тебе не зачеплю. Таких малих не люблю, а ось Кабан і Борзий з величезним задоволенням трахнуть твої кістки. Навіть удвох почнуть.

— Відпусти мене! — ненависно шиплю йому у відповідь, підводячи голову вгору. Я не збираюся здаватися. Хай лякає скільки хоче.

Штурхаю його плечем. У відповідь чоловік стискає мої кисті ще сильніше.

— Ось не вгамується ніяк, подивиться на неї! Пішли познайомимось із головним, — штовхає мене до сходів.

— Я не збираюся нікуди йти! — гальмую підошвою, ковзаючи по плитці. Викручуюсь.

Моєму бранцю це швидко набридає і підхопивши мене на руки, як ляльку ганчірочку закидає на плече. Несе до будинку.

У довгому коридорі мене нарешті опускають на підлогу. Тут пахло сигаретним димом і достатком різних запахів туалетної води. Будинок здавався порожнім. Стіни відбивали лише звуки наших кроків.

Попереду з'явилася чоловіча постать. Хлопець у чорному швидко йшов нам назустріч і, проходячи повз, кивнув одному з моїх «охоронців». Кинув короткий похмурий погляд на мене і, вирішивши не з'ясовувати, що тут відбувається, пішов далі.

Я впізнала його.

Точно! Цей той самий хлопець, який приходив до Лери.

— Арон! — закричала не своїм голосом. — Арон, стій! Будь ласка, врятуй мене!

— Заткнися! — загарчав один із бугаїв. — Зовсім з головою не товаришуєш?

Хлопець зупинився і примружившись почав розглядати мене.

— Ми знайомі! Я – Вета! Ти приходив до Валерії у квітковий. — Хапаюся за руки свого бранця, зупиняючи. Стрибаю, визираючи через плече громили, щоб Арон зміг розглянути мене в тьмяному освітленні.

— С-сука! — Арон розвертається всім корпусом і невдоволено підібгавши губи, повертається до нас.

— Ну все, погань, ти догралася! — Борзий хапає мене за обличчя боляче стискаючи пальці в шкіру.

— Руки від неї прибрав! — гарчить Арон, що підійшов.

— Ароне, ми не хочемо проблем. Ви можете йти куди йшли. — Голос Борзого змінює забарвлення, а пальці, розтулившись, спускаються до шиї.

"Ви"? Ці бугаї старші за Арона років на десять, як би не на п'ятнадцять, і вони йому викають?

Двоє чоловіків миттю перетворилися на плазунів, ставши мало не по струнці смирно. Ніби перед ними не хлопець у шкірянці, а права рука Диявола.

— Куди її ведете? — дивиться мені у вічі. Його погляд набагато старший, небезпечний, знищуючий. Тепер я розумію, чому ці недоноски притихли. Я сама притихла поряд із ним. Від нього йде моторошна енергетика.

— До Мирослава Андрійовича. Сплата за борг. — Вимовляє той, який не збирався «трахати мої худі кістки». — Добре, ведіть!

— Що? — безпорадно злітає з моїх губ. Як ведіть?

— Ходімо, ципа!

— Ні, я нікуди не піду! — починаю кричати та битися в істериці. Сльози градом ллються з очей і я нічого не бачу перед собою, але виразно чую важкі кроки позаду.

— Ароне, далі ми самі! Ваша допомога не знадобиться. — Полохливо обертається Борзий.

— Я й не збирався помагати. Я тільки подивлюсь. Боляче цікаво, що Міран зробить з нею. Або з вами, — ледве чутно додає.