Мала - Олекса Мун (Alexa Moon)

— Вето, ти зовсім забула про батьків? Не дзвониш, зовсім не приїжджаєш! — схвильований голос мами нагадує мені якась я неправильна донька. Я йшла з супермаркету додому, коли дзвінок матері наздогнав мене.

З усіма подіями минулих днів я зовсім забула батьків. Зараз чудовий час відвідати їх. Відволіктися. Поговорю сьогодні з Єфимом й одразу ж поїду до батьків.

Збігу. Так, то буде точніше. Я втечу до батьківського будинку якомога далі від усіх проблем.

— Хочеш, я сьогодні приїду до вас? У мене якраз вихідний.

— Батько хотів подивитися, як ти облаштувалася.

— Добре, тоді ви до мене, — позаду чується повільний шелест шин і я обертаюся на звук.

Ледве відчутний укол паніки врізається в груди розганяючи по крові проклятий страх. Позаду мене занадто повільно їде тонований джип і в голові осідає неприємна думка, що це по мою душу. Мене пасуть? Ця машина супроводжує мене із самого супермаркету. Спершу, подумала, здалося. Але зараз переконана у протилежному.

До висотки, де я живу, залишилося всього нічого. Тому крокую швидше. Потрібно припиняти дивитися бойовики, а то здається, я вже себе занадто накручую. Хоча як тут не накручувати?

— Домовилися, мам! До якої години вас чекати? До шостої буде нормально? Я приготую свою фірмову картоплю і дуже смачно наріжу ковбасу. — Намагаюся триматися невимушено, але стає ще гірше. Я пройшла кілька метрів, а джип, як і раніше, котиться за мною.

— А що з голосом, Вето? У тебе все добре?

Материнське серце… тут і додати нічого. Чує, що її дитина перебуває у потенційній небезпеці. Так, як сказати матусі? Я навіть і не знаю, чи таке вголос говорять? Крім того, що я конкретно заплуталася у своїх відносинах, схоже на мене ще й полюють.
Вирішаю все-таки вберегти мамине серце від зайвої дози корвалолу та з'їжджаю з теми.

— Гаразд, я тоді побіжу! Чекатиму вас до шести. Купи щось до чаю.

Скидаю виклик і мало не зриваюся з місця. Джип позаду свистить колесами й в одну мить перекриває мені шлях. Відчиняються задні двері й звідти вискакують двоє.

Все відбувається досить швидко. З моїх рук вивалюється картонний пакет із продуктами. Телефон вихоплюють услід.

— Тобі це не знадобиться, поки що! — ховаючи мій телефон у кишеню, незнайомець мерзенної зовнішності, хапає мене за капюшон куртки й штовхає до свого напарника. Той ловить мене. Не забувши облапати, заштовхує до машини. Там на мене чекає третій, блокуючи своєю тушею протилежні двері.

Той, хто схопив мене за капюшон, сідає на переднє сидіння, а його напарник стрибає поруч зі мною.

— Ви що таке робите? — задихаючись, вимовляю я. — Швидко випустили мене звідси! Сталася якась помилка! Я буду кричати!

— Ля яка голослива! — хмикає водій і рушає з місця.

— Тобі краще помовчати, ципа! — подає голос, що сидить ліворуч. Його величезна лапища опускається на моє коліно і кілька разів плескає по ньому. Він мене так заспокоює?

Мене починає трясти. Таке почуття, ніби звідси викачали кисень. Мені нема чим дихати! Я зараз задихнусь!

— Хто ви такі? — не залишаю спроби дізнатися, що тут відбувається. — Що тут відбувається?

— Покажи їй фотку! — наказує водій.

— Та шукаю, блядь! — гарчить пасажир із переднього сидіння, нахабно гортаючи мою галерею. — Ця дурепа забула запаролити телефон, чим полегшила мені завдання. Ось!

Покидьок повертає мені телефон, примовляючи:

— Єфимка попросив передати: він оцінив фотку і сказав, що сплатить свій борг тобою, раз ти любителька скакати на чужих членах. Тож не кусайся дрібна, інакше перестанемо бути з тобою такими добрими й швидко знайдемо вільний пеніс! — гигикає.

На дисплеї свого телефону я бачу голу себе та Матвія в його ліжку. Це фото було зроблене сьогодні рано вранці. О Боже! Він надіслав це фото Єфимові?

Широко розплющивши очі я не вірю у побачене. Намагаюся вдихнути, але легені наче склеєні. Як риба викинута на сушу, судомно хапаю ротом повітря. Марно. Усвідомлення неминучої смерті робить паніку ще більш відчутною, здавлюючи горло невидимим зашморгом. Тим же, що на мене накинув Єфим. І без Матвія тут не обійшлося.
Як таке можливо? Навіщо це зробив Матвій?

— Гарна така, фігуриста, — вихоплює телефон той, що праворуч. — У ганчірці так і не скажеш!

Кидаюся на амбала в спробі відібрати телефон, не враховуючи, що ми в різних вагових категоріях. Він мене відштовхує від себе і шикає, наказуючи не рипатися. Починає перегортати інші фото.

Сльози гарячим потоком опалюють щоки. З грудей вирвався хрип. Я зігнулася навпіл ховаючи обличчя в коліна.

Ні. Це якийсь страшний сон. Таке не може відбуватися насправді.

***
То був заміський будинок. Чорт забирай! Мене привезли до якогось довбаного заміського будинку.
Величезний особняк з не менш високим парканом, оточений хвойними деревами, розташовувався в глушині цього несправедливого світу, досить далеко за межею міста.

Залізні ворота роз'їхалися, як тільки машина завернула до під'їзної дороги. Навколо будинку стелився вистрижений газон, а периметром стояли підсвічені альтанки. Час наближався до шести, мене безперечно тішило це. Зрозумівши, що мене немає вдома, батьки зчинять галас.

— Там її написала мамка, питала Наполеон чи Медовик до чаю купити? — пробасив один з аборигенів. — Я відповів, що вечеря скасовується. Начебто зʼїла.

Мерзотно заржав. Інші товариші підхопили його чудовий настрій і схвально поплескали по плечу. Покидьки!

Один із чоловіків штовхнув мене, натякаючи, що настав час виходити з машини, але у відповідь отримав лише мій погляд. Я в нього вклала весь наявний у мені гнів. А його було достатньо, він отрутою обпікав грудну клітку.

— Я не піду нікуди! Повертайте мої речі! — злісно випльовую.

— Підеш! Борзий, витягай її!

Як виявилося, Борзий — це той, хто сидів праворуч і нахабно нишпорив в моєму телефоні, розглядаючи фотки, потім відповідав на повідомлення мами.

Борзий з радістю відгукнувся на прохання свого друга і за комір витягнув мене з машини.