Мала - Олекса Мун (Alexa Moon)

Матвій

Докурюю сигарету та тушу бичок о металеве дно бляшанки. Бачу, як з під'їзду виходить моя нова сусідка й крокує до червоного Порша, де спершись на пасажирські дверцята, на неї чекає якийсь гусак.

Він недбало торкається до країв її розстебнутої куртки та морщить своє гордовите обличчя. Обличчя покидька, я сказав би. Щось говорить, а та невдоволено відвертається. По-дитячому складає руки на грудях й дує губки.

Брат? Не схожий на брата. Занадто власне ставлення.

Ловлю себе на відчутті якоїсь злості, короткочасному спалаху ревнощів. З чого б це?
Не цікаво.

Так — вона мила, незвичайна. Боязка… думав таких уже не буває. Так, щось у ній є, але на цьому її плюси закінчуються. Хоча й не мали починатися. Дівчинка чужа.

Зайнято.

Але чомусь погляд досі не відводжу. Далі, з цікавістю витріщаюся. Дивлюся, як за нею зачиняються двері й тачка рушає з місця. Номери машини запам'ятовуються самі собою. Осідають на дні черепної коробки непотрібним сміттям.

Залишивши банку на підвіконні у під'їзді, йти не поспішаю. Чекаю, поки протяг витягне сигаретний дим, що залишився після мене. Я б і на вулиці покурив, як завжди, роблю. Але, чорт забирай, сьогодні день — срака. Ще й цей дощ мрячить...

Також не будемо списувати з рахунків цю дрібну новоспечену сусідку. Півночі вона гарцювала у своїй квартирі, спати не давала. Авдія свого перетягувала з кута в куток чи що? Не зрозуміло.

Дивна… говорю ж дивна! Квіткам ім'я дативи. Неймовірно.

Виймаю з кишені спортивних треників телефон та набираю перший номер швидкого набору. Настав час нагадати друзям, що я живий.

Михайло.

Востаннє я набирав його минулого тижня. Сподіваюся, він не дуже образився, що я зник без пояснень. Хоча, Михась вже мав і звикнути. Знає мене тисячу років.

Так, є у мене такий неввічливий. Без особливих причин, можу зникнути з поля зору.

— Так… дідько ... — у трубці чується незадоволене гарчання. — Ти міг і о п'ятій ранку зателефонувати, чого ж пожалів мене?

— Пива вип'єш зі мною? — говорю чарівне слово.

— Давай каву, старий. Тиждень до змагань. Я у зав'язці.

Михайло хокеїст. Там усе серйозно, тож не наполягаю.

— Добре, за годину буду.

Вже збираючись підійматися на свій поверх, мене змушує смикнутися до вікна якась незрозуміла сила.

Яскрава куртка Вети у похмуру погоду, типу маяка спалахує на тротуарі та ховається за козирком під'їзду.

Швидко ж вона. Проблеми у раю?

Чомусь стою і прислухаюся, запуститься ліфт чи ні? І коли чую внизу важкі кроки змішане з незадоволеним бурчанням, починаю безглуздо посміхатися.

Спираюся на високе підвіконня під'їзду і чекаю. Самому вже цікаво, чому вона повернулася? У дощ і без свого охоронця-візника?

— Привіт, сусідко! — не можу втриматися від іронічного тону. Ну така ж вона мила, крокуючи у своїй німій злості.

Здригнувшись від несподіванки, Вета підіймає на мене здивований погляд.

— Привіт сусіде! — ховає руки до кишені, зупиняючись, так і не дійшовши до прольоту, де я застиг. — А що ти тут робиш?

— Курю, а ти? — відповідаю без затримки.

— Поділишся? — трохи повагавшись, вона смикає губки на кшталт посмішки.

Поділитись?

Колюча хвиля роздратування проходиться тілом. А батьки знають? Скільки їй загалом років? Вона щось чула про рак легень? Гашу це почуття. Яка мені не хрін різниця? Дістаю пачку і відкривши, простягаю дівчинці:

— Поділюсь.

Вета витягує одну цигарку й на мить зависає на моїй руці. Потім посилає короткий зніяковілий погляд та відвертається.

— А запальничкою чи сірниками, поділишся? — кусає губи.

— Звичайно.

Не відриваючи очей спостерігаю, як її губи охоплюють фільтр та опустивши кінчик сигарети у вогонь запропонований мною, Вета вдихає білу отруту. Так уміло, ніби вона робить це у тисячний раз.

— Часто куриш?

— Ні! Він забороняє. Говорить куріння виглядає надто дешево для дівчини, попри те, що це шкодить здоров'ю. — Знову затягується.

— Хто він?

— Єфим, — на видиху.

— Єфим це хто? — витягаю з неї кожне слово. Якщо так і далі продовжуватиметься, до Миші сьогодні не потраплю.

— Неважливо! — відмахується й лине до підвіконня. — Сусіде знизу, тобі подобається дощ?

Сусід я звісно знизу, але мені подобається зверху. Звісно ж тобі, дівчинко, про це знати необов'язково. Мені здалося чи вона зі мною заграє?

— Ні, Вето. Я ненавиджу дощ. Особливо коли всю ніч сусідка зверху не давала мені спати.

— Ой, вибач! — схаменувшись, обертається. Цигарка у її пальцях так природно виглядає. Затягується і на видиху продовжує: — Я ж тихенько. Думала мене нечутно.

— Тихенько, що? Кактус свій рухала?

— Кактус? — сміється. — Авдій — фікус. Ні, я танцювала.

Танцювала? Я б подивився.

— О третій ночі?

— А коли ще танцювати? Ти хіба не пробував танцювати о третій ночі?

Насправді? Коли ж ще як не о третій ночі?

Погляд чіпляє її мокру в'язану шапку, не встигнувши подумати, тягнуся до головного убору. Захворіє ж.

— Що ти робиш? — Вета завмирає, дивлячись на мене. Моя рука була катастрофічно близько від її обличчя.Таке відчуття, ніби я вдираюся на чужу територію. Таке зі мною вперше.

— Хочу зняти з тебе шапку. Вона мокра. Капюшон для чого? — смикаю з голови шапку та стискаю в кулаку. Любуюся, як поспішно Вета поправляє своє русяве волосся.

— Не до капюшона було. Я взагалі повернулася за парасолькою! — тицяє мені недокурену сигарету і забирає шапку. Змінюється за секунду, знову обростаючи колючим панциром. — На роботу запізнююся.

Перехоплюю її сигарету та демонстративно тягну до губ. Втягую, відчуваючи на язику ванільний смак. Фільтр наскрізь просочився її безбарвним блиском для губ.

— Що ти робиш? — з жахом дивиться, як я докурюю її сигарету. Мою, точніше… — А раптом я хвора? Це ж не гігієнічно!

Боже! Дівчинка! Звідки ти?

— Думаю нічого страшного, крім раку легень я не підхоплю! — смикаю бровами, салютуючи цигаркою.