Мала - Олекса Мун (Alexa Moon)

"Нам потрібно розійтися"...

Злісно натискаю на кнопку «стерти» і пишу новий текст. Якось все шаблонно і по-дурному виходить.

"Нам потрібно серйозно поговорити!".

Ні, і це не підійде… Чорт! Як правильно сформулювати це повідомлення?

— Хоч хтось сьогодні має намір працювати? — Ліда обурено махає руками й, зосередивши свій погляд на мені, продовжує: — Ти весь ранок у телефоні, Лера взагалі незрозуміло куди зникла.

— А ти відчула себе босом і вирішила кричати на всіх? — перебиваю її.

— Замовник приїде за дві години, а в нас навіть половини не зроблено! І якщо це допоможе прискоритися — так я ввімкнула боса! Нині хтось без зарплати залишиться!

— Добре, добре! — блокую телефон й ховаю його в задню кишеню джинсів. Особисте життя може зачекати, а ось замовник не стане. — Все, йду працювати!

Працювати виходить складно, думки зі швидкістю світла змінюються з однієї на іншу. Пальці плутаються у стрічках, а шипи від троянд травмують шкіру. Боляче.

Я не до кінця усвідомлюю масштаби краху свого особистого життя, і наполегливо намагаюся сховатись від власних думок за роботою. Не виходить.

Скроні стискає лещатами й грудна клітка ніби під пресом. Нема чим дихати.

Як короткий спалах може перекреслити, річну прихильність? Але хіба прихильність це нормально? Хіба прихильність варта внутрішнього спокою?

Я згораю. Я просто не можу розібратися із цією ситуацією. Це навіть не вибір. Тут вибирати нема чого. Усередині мене відбувається справжнісінька зрада. Найстрашніша зрада.

Я зраджую сама собі, власним почуттям, адже моя душа замість того, щоб заспокоїтися та вибрати тихе місце, бездумно лізе у шторм. Наближаючи до крутого урвища, катуючи думками, що я винна у розколі стосунків між мною та Єфимом. Я була не такою, яку він хотів бачити. Я не навчилася стримувати свої емоції та безглузді пориви, а зараз я провалилася, попросивши іншого любити мене.

Мені потрібний знак. Один довбаний знак, інакше я помру в цій клітці самобичування. Це справжнісіньке пекло. Ви впевнені, що життя це не чистилище, де збочені умільці підкидають нам випробування та дивляться чого ми гідні за підсумком. Схоже, мій підсумок це пекло. Я не пройшла випробування… чи навпаки?

Вхідні двері з дзвоном відчиняються і мій «знак» з'являється на порозі квіткового бутіка. Матвій, тримаючи в руках картонні пакети з логотипом популярного фастфуду, посміхаючись йде до мене.

— Я подумав ти захочеш заповнити втрату вчорашніх калорій, — ставить один пакет переді мною і повертається до Ліди: — І твоїй колезі прихопив! Ось який я уважний хлопчина!

Дівчина, не встигнувши підібрати «з підлоги щелепу», приголомшено розглядає Матвія.
Він справді виглядає ефектно. Чорна шкіряна куртка блищить так само як і його зелені очі. Волосся укладене, за вухом прихована цигарка. Темні джинси відмінно підкреслюють сідниці, а смугастий джемпер, що видніється з-під розстебнутої куртки — чудово завершує образ.

Його довгі пальці охоплюють мою кисть і легенько тягнуть на себе:

— Вийдемо? Я шалено скучив!

Хлоп! Бульбашка, що всередині мене лопається, розливаючись по тілу теплом, опалюючи. Як і зазвичай, Матвій заповнює собою всю мене, нагадуючи, що він уже глибоко під шкірою. Він за кілька сантиметрів від серця і відступати не збирається.

Він прийшов. Нині. До мене. Запам'ятав, що я люблю шкідливу їжу та хоче залишитися наодинці. Я приймаю це як знак і хочу на кілька хвилин залишити болісний біль за межами нашого з ним утвореного вакууму.

— Ідемо, — переплітаю наші пальці та обходжу стіл. — Я знаю чудове місце! Лідо, я на п'ятнадцять хвилин! — кричу напарниці та відвожу Матвій до службових дверей. Там через невеликий коридор можна вийти у внутрішній дворик. Він ідеально підходить для усамітнення.

Як тільки за хлопцем зачиняються двері й ми опиняємося ізольовані від сторонніх очей, його руки відразу жадібно опускаються на мої стегна, здавлюючи їх. Матвій притягує мене до себе й розвертає обличчям до себе. Його губи б'ються об мої, а нетерплячі пальці розв'язують робочий фартух.

Я всім тілом притискаюсь до нього, беззвучно благаючи забрати всі прокляті думки. Дряпаю шию, проводжу пальчиками по гладких вилицях, гладжу.
Його порочний поцілунок жаром розноситься по всьому тілу і я навіть забуваю, що вискочила без одягу.

— Де твоя куртка? — раптом схаменувся Матвій, відірвавшись від мене. Він дбайливо звільняє мене від фартуха, знімає з себе куртку та вдягає на мене.
Засовую руки в рукави поринаючи в тепло та його запах.

— Так краще, — резюмує, підхоплюючи мене на руки.
Спина вдаряється об цегляну кладку, а в роті знову стає занадто багато гіркоти та смаку кави, що вже полюбився.

Я втрачаю зв'язок із реальністю, ловлю себе на думці, що хочу більшого. Ось так безрозсудно. Просто тут. Лише з ним.

Матвій читає мої думки. Одна рука прослизає між ніг і ребро долоні вдавлюється у промежину.
Рвано видихаю йому в губи й жмурюсь.

— Ходімо в машину! У мене тоноване скло.

— Ні, ти що? — голос не засуджує, як має. Зрадлива посмішка не сходить із губ. Я зовсім не можу чинити опір йому.

Зелені очі хитро мружаться, пальці розстібають ґудзик на джинсах.

— Ні, ні, Матвію! Це вже перебір! — сміюся, чіпляючись міцніше за плечі.

Моє тіло миттю відгукується. Матвій ще нічого не зробив, а я відчуваю, як мокро стало між ніг.

— Тихіше! — сиплий голос розходиться мурашками по шиї. Пальці прослизають під спідню білизну. Натиснувши на чутливу точку, негайно входять до мене.

— Що ти… — вигинаюсь, хапаючи ротом повітря. Вже не так смішно.

Матвій користується моєю слабкістю та торкається губами шиї, пускаючи розряди під шкіру.

— Тихіше…

Його пальці змащені моїм збудженням, кружляють по ніжній плоті, пестячи до яскравих зірочок в очах. Наполегливо і ніжно він вирішує довести мене до оргазму, безжально руйнуючи всі межі пристойності. Даючи зрозуміти, що з ним можна все і завжди. Скрізь. І це обов'язково закінчиться божевільним задоволенням.