Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Але чому Іра це зробила? Навіщо збрехала мені? Хотіла, щоб я розчарувалась у зведеному браті? Може, вона сама по Алексу сохла? Ревнощі штовхають людей на шалені речі.

— Похвально, що ти не читаєш чужих щоденників, — кажу я. Із грудей істеричний сміх виривається, я регочу і скидаю сльози, що виступили на очах.

— То що я повинен пам'ятати? І до чого тут твій щоденник?

Піднімаю голову і зовсім інакше на Алекса дивлюся. Він нічого не знав. Він не сміявся з мене, не читав ті наївні освідчення в коханні. Він досі не знає про мої почуття.

Тепер ясно, чому він не розуміє моїх мотивів.

— Забий. Я п'яна і тому дурниці говорю.

— Ясно. Давай відведу тебе до кімнати, а то сама ти сходами не піднімешся.

Він робить крок назад, і моя рука мимоволі ковзає по його грудях. На кінчиках пальців іскорки спалахують. Я роблю судомний вдих і відчуваю лише Алекса. Ніяких солодких парфумів. Лише морський гель для душу та його особливий чоловічий запах.

— Дивно, що ти з ночівлею тут залишився, — вголос озвучую свої думки.

— Завтра сімейний день, нічого дивного в цьому не бачу.

Він напружується всім тілом, навіть його голос звучить інакше. Я облизую губи і торкаюся сталевого преса. Опускаю очі. Алекс збуджений. Той хтивий блиск не був плодом моєї уяви. Він справді мене хоче.

— Мені сподобалося тоді... Майже все, — зізнаюсь я. — Але ти принизив мене наприкінці.

— Що тобі не сподобалось? — хрипко питає він.

— Твоє бажання поставити мене на коліна. І відсутність нормальної прелюдії.

Я обмацую його плечі, веду долонями вгору і обіймаю Алекса за шию. Скребу нігтиками потилицю і зариваю пальці у його волосся. Як же мені подобається його торкатися!

— Твої губи красиво б виглядали на моєму члені, — здавлено вимовляє Алекс.

І хоче забрати мої руки. Розімкнути обійми.

Мені знову прикро стає. Він же хоче мене, я бачу, відчуваю! Його хіть повітря отруює, від неї не подітися нікуди, не врятуватись.

— До таких експериментів я поки що не готова, — шепочу.

Під алкоголем усі мої дії та слова здаються природними, правильними, чесними. А навіщо щось приховувати? Я хочу чіпати Алекса, хочу його цілувати, обіймати, слухати його низький хриплуватий голос. І це, чорт забирай, нормально!

— Ідемо до спальні, — командує Алекс.

— До тебе? — підіймаю я брову. Знаю, що він має на увазі мою кімнату, але все одно його дратую.

— Ні.

— Тобі треба розслабитись, — усміхаюся я. — І поголитися. Чи тобі не варто голитися?

Задумавшись, я піднімаю руку і торкаюсь його щетини.

— Колеться, — резюмую з тихим сміхом. — Але тобі пасує.

Алекс видає дивний звук, більше схожий на рик, і з силою стискає мої стегна. А потім впивається в мої губи голодним і якимось божевільним поцілунком.