Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова
Алекс включає кавомашину, розвертається, спирається стегнами на стільницю і глузливо дивиться на мене. Вивчає. Я настільки захмеліла, та що там — відверто п'яна, що його погляди мене анітрохи не бентежать. Допиваю гірку каву, йду до раковини, щоб чашку сполоснути.
І не можу втриматись на рівному місці! Ноги заплітаються, я скрикую, але сильні руки підхоплюють мене, не дають ганебно впасти на підлогу.
— Значить, тоді ти падала не по-справжньому, — резюмує Алекс, міцно тримаючи мене за плечі.
— Надмірна недовірливість до добра не доведе, — усміхаюсь. У його руках дуже добре, і голова менше крутиться.
— Скільки ти випила? — суворим тоном запитує Алекс.
— Ти що, моя матуся? Відчепись, — напружуюсь, щоб відштовхнути зведеного брата, але він першим мене випускає, і я дивом на ногах утримуюсь. Хитає так сильно, капець.
— Не знав, що моя сестра — алкоголічка.
— Я випила кілька шотів, нічого поганого в цьому немає.
— Шоти бувають різні. Ти що, зовсім міри не знаєш? Ледве на ногах стоїш! — дорікає мене, наче я дурне дівчисько.
— У мене день народження, забув? — клацаю пальцями перед його обличчям. — Ти й так зіпсував мені свято.
— Чим саме?
Алекс складає руки на грудях і дивиться на мене. Його обличчя ніби каменіє, але очі обпалюють так, що в роті стає сухо. Я пам'ятаю цей блиск. Голодний погляд чоловіка, який відчуває збудження.
Я наважуюсь і роблю крок йому назустріч. Якщо впаду — він знову врятує мене, чомусь я в цьому впевнена.
— Ти влаштував мені допит — це раз, — починаю я перераховувати, загинаючи пальці. — Не зрозумів причин мого вчинку — це два. Нічого не подарував мені на день народження — три. І весь час з мене насміхався — чотири.
— Четвертий пункт не відповідає реальності.
— Як скажеш, — недовірливо хитаю головою. — А взагалі, тобі ніхто не казав, що на дні народження прийнято дарувати подарунки? М-м-м? П'ять років тому ти був уважнішим.
Тоді Алекс вручив мені новий телефон. Не найкращий подарунок, але я була на сьомому небі від щастя. І досі цей смартфон лежить у мене в столі. Я ним користуюся час від часу, старі фотки з Алексом переглядаю. Він, мабуть, навіть не знає, що я потай його знімала. Молодого, вродливого, недоступного.
— Досить істерити, — кривиться Алекс.
Але мене несе! У п'яному стані озвучувати претензії легко і просто, жодних душевних смут і сумнівів я при цьому не відчуваю. Завтра пошкодую про сказане, а поки можна ні про що не думати.
— Навіть Макар, хлопець, якого я знаю лише один тиждень, — навіть він мені подарунок приготував!
Я дістаю коробочку і тицяю її Алексу. Гордо посміхаюся, підборіддя задираю і дивлюся на зведеного братика з почуттям переваги. Викуси! Ти в програєш у цій битві.
— Мило, — цідить крізь зуби Алекс.
Але коробку не бере і не дивиться. Лише брови насмішкувато піднімає, як би кажучи — і це все, цим ти намагалася мене зачепити?
Знову він розумнішим і холоднокровнішим виявляється.
Я кидаю коробку на стіл, розвертаюсь на п'ятах і дивлюся на Алекса. У нього жоден м'яз на обличчі не здригається. Вражаюча витримка!
— Ти справді нічого не пам'ятаєш? — під впливом алкоголю питаю я.
— Та про що ти кажеш? Досить цих загадок! — психує Алекс. Він хапає мене за плечі і струшує. Не дуже сильно, але неприємно. Наче я ганчір'яна лялька в його руках.
— Жовтий зошит із моїми віршами та малюнками, — шепочу я пересохлими губами. — Чому ти про нього забув?
— Який ще зошит?
— Той, який ти перегортав сторінку за сторінкою і сміявся. Його тобі Іра показала, моя колишня подруга.
Розгубленість в очах Алекса зникає. Він згадав! Я бачу це за розширеними зіницями і за тим, як змінюється вираз його обличчя.
— І що? Ну, поржав я над якимись тупими приколами, в чому трагедія?
— Тупими приколами? — мій голос зривається, а тіло б'є велике тремтіння.
Так ось чим були для нього мої любовні зізнання! Лише тупими приколами.
— Ну так, там хрінь якась була намальована, я посміхнувся. Тільки не зрозумів, навіщо твої подружки мені цей зошит показали.
— Стій! — я впираюся долонею в його груди, що палають жаром. — Хрінь? Там не було поезій? Не було мого щоденника?
— Ні. Я не став би читати чужі щоденники, — хмуриться Алекс.
От воно що! Боже, мене просто обманули. Іра показала мені відео, на якому Алекс гортає жовтий зошит, такий самий, як мій щоденник! І в тому короткому відео зведений брат сміявся. Я вирішила, що він наді мною рже.
Іра сказала, що тепер Алекс знає про мої почуття і моє кохання для нього — лише дурний жарт.
Ми тоді з нею назавжди посварилися. Вона говорила, що з добрих спонукань показала мій щоденник Алексу, але я не змогла її вибачити за таку зраду.
Виявляється, вона дала Алексу інший зошит, не той, у якому я душу вивертала.
