Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Алекс включає кавомашину, розвертається, спирається стегнами на стільницю і глузливо дивиться на мене. Вивчає. Я настільки захмеліла, та що там — відверто п'яна, що його погляди мене анітрохи не бентежать. Допиваю гірку каву, йду до раковини, щоб чашку сполоснути.

І не можу втриматись на рівному місці! Ноги заплітаються, я скрикую, але сильні руки підхоплюють мене, не дають ганебно впасти на підлогу.

— Значить, тоді ти падала не по-справжньому, — резюмує Алекс, міцно тримаючи мене за плечі.

— Надмірна недовірливість до добра не доведе, — усміхаюсь. У його руках дуже добре, і голова менше крутиться.

— Скільки ти випила? — суворим тоном запитує Алекс.

— Ти що, моя матуся? Відчепись, — напружуюсь, щоб відштовхнути зведеного брата, але він першим мене випускає, і я дивом на ногах утримуюсь. Хитає так сильно, капець.

— Не знав, що моя сестра — алкоголічка.

— Я випила кілька шотів, нічого поганого в цьому немає.

— Шоти бувають різні. Ти що, зовсім міри не знаєш? Ледве на ногах стоїш! — дорікає мене, наче я дурне дівчисько.

— У мене день народження, забув? — клацаю пальцями перед його обличчям. — Ти й так зіпсував мені свято.

— Чим саме?

Алекс складає руки на грудях і дивиться на мене. Його обличчя ніби каменіє, але очі обпалюють так, що в роті стає сухо. Я пам'ятаю цей блиск. Голодний погляд чоловіка, який відчуває збудження.

Я наважуюсь і роблю крок йому назустріч. Якщо впаду — він знову врятує мене, чомусь я в цьому впевнена.

— Ти влаштував мені допит — це раз, — починаю я перераховувати, загинаючи пальці. — Не зрозумів причин мого вчинку — це два. Нічого не подарував мені на день народження — три. І весь час з мене насміхався — чотири.

— Четвертий пункт не відповідає реальності.

— Як скажеш, — недовірливо хитаю головою. — А взагалі, тобі ніхто не казав, що на дні народження прийнято дарувати подарунки? М-м-м? П'ять років тому ти був уважнішим.

Тоді Алекс вручив мені новий телефон. Не найкращий подарунок, але я була на сьомому небі від щастя. І досі цей смартфон лежить у мене в столі. Я ним користуюся час від часу, старі фотки з Алексом переглядаю. Він, мабуть, навіть не знає, що я потай його знімала. Молодого, вродливого, недоступного.

— Досить істерити, — кривиться Алекс.

Але мене несе! У п'яному стані озвучувати претензії легко і просто, жодних душевних смут і сумнівів я при цьому не відчуваю. Завтра пошкодую про сказане, а поки можна ні про що не думати.

— Навіть Макар, хлопець, якого я знаю лише один тиждень, — навіть він мені подарунок приготував!

Я дістаю коробочку і тицяю її Алексу. Гордо посміхаюся, підборіддя задираю і дивлюся на зведеного братика з почуттям переваги. Викуси! Ти в програєш у цій битві.

— Мило, — цідить крізь зуби Алекс.

Але коробку не бере і не дивиться. Лише брови насмішкувато піднімає, як би кажучи — і це все, цим ти намагалася мене зачепити?

Знову він розумнішим і холоднокровнішим виявляється.

Я кидаю коробку на стіл, розвертаюсь на п'ятах і дивлюся на Алекса. У нього жоден м'яз на обличчі не здригається. Вражаюча витримка!

— Ти справді нічого не пам'ятаєш? — під впливом алкоголю питаю я.

— Та про що ти кажеш? Досить цих загадок! — психує Алекс. Він хапає мене за плечі і струшує. Не дуже сильно, але неприємно. Наче я ганчір'яна лялька в його руках.

— Жовтий зошит із моїми віршами та малюнками, — шепочу я пересохлими губами. — Чому ти про нього забув?

— Який ще зошит?

— Той, який ти перегортав сторінку за сторінкою і сміявся. Його тобі Іра показала, моя колишня подруга.

Розгубленість в очах Алекса зникає. Він згадав! Я бачу це за розширеними зіницями і за тим, як змінюється вираз його обличчя.

— І що? Ну, поржав я над якимись тупими приколами, в чому трагедія?

— Тупими приколами? — мій голос зривається, а тіло б'є велике тремтіння.

Так ось чим були для нього мої любовні зізнання! Лише тупими приколами.

— Ну так, там хрінь якась була намальована, я посміхнувся. Тільки не зрозумів, навіщо твої подружки мені цей зошит показали.

— Стій! — я впираюся долонею в його груди, що палають жаром. — Хрінь? Там не було поезій? Не було мого щоденника?

— Ні. Я не став би читати чужі щоденники, — хмуриться Алекс.

От воно що! Боже, мене просто обманули. Іра показала мені відео, на якому Алекс гортає жовтий зошит, такий самий, як мій щоденник! І в тому короткому відео зведений брат сміявся. Я вирішила, що він наді мною рже.

Іра сказала, що тепер Алекс знає про мої почуття і моє кохання для нього — лише дурний жарт.

Ми тоді з нею назавжди посварилися. Вона говорила, що з добрих спонукань показала мій щоденник Алексу, але я не змогла її вибачити за таку зраду.

Виявляється, вона дала Алексу інший зошит, не той, у якому я душу вивертала.