Біжи або кохай - Люсі Лі

Коли Нат знову увійшов до моєї кімнати, щоб забрати тацю з посудом, я ледве встигла натягнути на себе футболку. Одну з численних, що акуратними стосами  були складені на полиці, поряд із білизною. Взагалі там було ще багато красивого та дорогого одягу, і як виявилося увесь чомусь він був мого розміру. Але я вихопила перше що утрапило у руку, не сильно розбираючи. Щось, що було зручніше.

На низ я одягла класичні джинси з високою посадкою, та взула легкі білі кеди. Волосся заплела у довгу вільну косу. Подивившись у дзеркало дверцят, за якою встигла сховатися від чоловічих очей, із задоволенням оцінила свій лук. Я часто так само вдягалася у повсякденному житті. При цьому відзначивши про себе, що треба навчити Ната, стукати у двері. А то входить без попередження, а раптом я тут гола ходжу. 

І якщо своєму, так званому охоронцю, я ще більш-менш довіряла. Бувши переконаною в його порядності, то про решту, я такого сказати не могла. Особливо це стосувалося того Віктора. Якого, на моє щастя, я давно вже не спостерігала.

- Нат, ти міг би коли заходиш до моєї кімнати спершу стукати? - Виглянувши із-за дверцят шафи, грізно проговорила, парубку. -А то, мені не зручно коли ти ось так безцеремонно вламуєшся. Я розумію, що я тут у неволі, і в мене взагалі мало прав на особистий простір. Але все ж мені було б приємно, якби ти дотримувався деяких правил пристойної поведінки.

- Добре, я спробую, — усміхнувся хлопець. - Які ще будуть накази міледі, — Нат зобразив жартівливий уклін. 

- Провести мені невелику екскурсію по дому, — не розгубившись, швидко йому підіграла.

Хлопець, який вже зайнявся збиранням посуду, обернувся через плече і зміряв мене пильним поглядом.

- Без проблем. Тільки тобі треба переодягтися, — піднявши одну брову, констатував. 

- А що не так з моїм одягом? - перепитала.

- Я б радив розглянути щось із цього. І хлопець кинувши прибирати посуд, за два кроки підскочив до розкритої шафи, вказуючи на шикарну сукню-халат бірюзового кольору.

- Але чому? Мені в цьому набагато зручніше знаходитись, – здивовано заперечила. 

- Арино, повір у цій сукні тобі буде набагато краще. Тим більше що Корецький не дуже любить усі ці джинси та прості речі на дівчатах. На всіх його попередніх... — почав було хлопець, але осікся.

– Що? Продовжуй. Що за попередні дівчата? 

- Просто послухайся та переодягнися. Будь ласка, – додав із натиском.

- Я не розумію чому я повинна перевдягатися? Цей одяг також знаходився у шафі, з усім іншим. Я вважаю, що це говорить про те, що його мені також дозволено вдягати, — вперто підіймаю підборіддя. - Тому — ні, — відповіла, схрестивши на грудях руки. - Мені так комфортніше.

- Ну як знаєш. Тільки потім не кажи, що я не попереджав, — уїдливо промовив хлопець.

- Про що, я не розумію? - роздратовано шиплю. 

- Побачиш, — махнувши рукою і спритно прихопивши із собою тацю, хлопець подався на вихід. – Ну, ти йдеш? – дійшовши до дверей, через хвилину додав вже із невеликим роздратуванням.

- Йду, — відмерши, поспішила відповісти та несміливо пішла за Натом, на вихід.

Попри мої побоювання, одразу нарватися на з десяток страшних, та похмурих охоронців. За дверима нас зустрів лишень пустельний довгий коридор. Наприкінці якого були круті довгі сходи, що вели вниз, з красивими візерунчастими поручнями, зробленими з темного дерева.  

- Ми зараз сходимо на кухню, щоб я міг залишити посуд, а потім я проведу тобі невеличку екскурсію, — вже більш миролюбним тоном додав Нат.

Я слухняно шефствувала за своїм провожатим, з побоюванням оглядаючись на шикарний інтер'єр будинку, у стилі бароко. 

Високі стелі, прикрашені різьбленими візерунками та настінним живописом. Масивні дорогі меблі, велика кількість ліпнини. Химерний і насичений у кольорах декор. Натерта до сліпучого блиску плитка для підлоги, в індійському стилі. Якби я не знала, що в цьому будинку живуть люди, я б подумала, що потрапила до музею.

Будівля тиснула на мене, та водночас захоплювала своєю величчю та холодною красою. Ну, точно як і його господар.

Як тільки ми увійшли до просторої спільної вітальні, я від страху мало не осіла. Миттю підскочивши ближче до Ната. 

На мою скромну персону одразу звернуло увагу кілька пар пронизливих чоловічих очей. Серед яких були й знайомі мені світло-сірі. Погляд яких, найбільше мене лякав, змушував зіщулиться і ще щільніше притиснутися до потужної спини мого провожатого. В цей момент, мені чомусь здалося, що Віктора я боюся навіть більше ніж Корецького.

Швидко подолавши небезпечну зону, ми із Натом нарешті увійшли до свята — святих — кухню. І так розумію, за сумісництвом ще і їдальню. 

Приміщення було таким самим величезним як і останні кімнати, але тут відчувалася зовсім інша атмосфера. Більш домашня. Було одразу видно, що до інтер'єру приміщення приклала руку жінка. 

Хоч кухня була максимально сучасна та функціональна, але теплі тони та милі деталі у декорі, робили її затишною та атмосферною.

- Нат, котику, — почула я м'який жіночий голос і із зацікавленістю визирнула, дивлячись з-за широкої спини хлопця. - О-о-о, та ти не сам, — сплеснула руками невисока, пишна жіночка, років з п'ятдесят. Вдягнена вона була у світлу простору сукню, а на голові красувався кумедний білий чепчик. - А-а, так це, мабуть, Ариночка? Проходь дитину, не соромся зараз я нагодую тебе чимось смачненьким. Мене вже попередили що в нас знову гості, тому млинців я напекла — гору. Надіюся, ти не сидиш на якійсь новомодній дієті, — з посмішкою проворкувала жінка глянувши на мене. - Та де там тобі ще дієтою займатися, і так худенька як тростиночка, — із материнським занепокоєнням додала жіночка. 

Я так розумію тут вона виконує роль кухарки. Цікаво, а знає вона що мене поневолили, та утримують у цьому будинку силоміць. Хоча судячи з добродушного обличчя милої жіночки, на вряд чи вона навід здогадується про це.

- Доброго дня, — я вже зовсім осмілівши виринула з-під тіні мого охоронця і підійшла ближче до жінки, простягаючи руку для привітання. – Як мене звуть, ви вже знаєте, — натягнувши привітну усмішку ввічливо проговорюю. - А вас як?