Біжи або кохай - Люсі Лі

Не знаю, скільки часу я так просиділа, але схаменулась тільки коли голосно забурчав мій живіт. Я підняла погляд та оглянула кімнату. На столику, біля ліжка, лежала таця з моїм, я так розумію, сніданком.

Нашвидкуруч перекусивши, хто знає коли мені доведеться ще поїсти, розляглася на ліжку, бездумно витріщившись у стелю.

Приблизно через години дві, у двері заскребли ключем. Я, побоюючись що сіроокий повернувся вся підібралася та напружилася. Накинувши на себе зверху ковдру, на всяк випадок щільно підімкнула її краї під себе. 

Це якщо той звір надумає мене розпаковувати, нехай для початку помучиться гад. 

Але всупереч усім моїм очікуванням, у дверях з'явився, не брюнет, який злякав мене до кольок, а Нат. Я полегшено зітхнула, але вирішила  залишатися у захисному коконі.

- Привіт, Аріно, — весело підморгнув мені хлопець. 

– Привіт, – непривітно буркнула із-за свого укриття.

Мій, так званий охоронець, мовчки підійшов до ліжка, маючи намір забрати посуд, але при цьому уважно мене оглядаючи.

- Щось трапилося? - зелені очі посерйознішали, та із зацікавленістю на мене вирячились. 

- З чого ти взяв?  - вклавши усе, яке могла єхидство у голос, перепитала. 

- У кімнаті градусів 25, а ти у ковдру з головою закуталася. Тебе морозить? Може, ти захворіла, давай огляну, — і його рука вже потягнулася до мого лоба. 

- Не треба! - лякливо скрикнула, застережливо викидаючи вперед долоню.

Нат різко відсахнувся та враз вп'явся мені в обличчя уважним поглядом.

- Що він зробив? –  несподівано грізно прогарчав крізь зчеплені зуби, із силою стискаючи кулаки.

- Хто? - перепитала, піднявши на хлопця розгублений та зляканий погляд.

- Віктор, хто ж холера його, ще! Він заміняв мене сьогодні в день.

- Нічого, — тихо прошелестіла у відповідь, так і не відводячи від Ната зляканого погляду. 

- Він тебе чіпав Аріна? Зізнавайся! Якщо так, то йому це з рук не зійде! - тіло хлопця сильно натужилося, видаючи несамовиту злість 

Я у відповідь промовчала, але рука несвідомо доторкнулася до нижньої губи. Саме в тому місці де і торкався Віктор.  Погляд хлопця прослідкував за моїми рухами та в його очах спалахнув дикий вогонь, та злість. Злякавшись реакції Ната, я одразу злякано захитала головою.

- Ні, не чіпав, тільки налякав. Дуже,  — тихше додала. 

Нат, після моїх повних пояснень, що насправді відбулося між мною та Віктором, нарешті відчепився. Але з такою силою стискав кулаки, що мені чулося як  хрустять його пальці. 

- Я розберуся, — випалив нарешті, й прихопивши брудний посуд, стрімко вийшов з кімнати.

А я так і залишилася сидіти одна одненька, не наважившись навіть спитати у Ната коли з'явиться Корецький. Та довго мене ще будуть тут тримати.  

У такому незрозумілому стані минуло ще два дні. 

Їсти мені справно приносив Нат.  Я більше не накидалася на їжу, в страху що їм останній раз. А навпаки, мій, завжди такий чудовий апетит повністю зник. 

Кожного разу я з силою запихала, те що мені приносили, не відчуваючи навіть смаку та запаху їжі. Тільки для того, щоб не вмерти, не більше. 

Цей Віктор, що так налякав мене в перший день мого полону, на моє полегшення, більше не заявлявся. Але ось і Корецький не поспішав шанувати мене своїм візитом.  І це вже реально напружувало. День у день розтоптуючи маленьку надію, на таку бажану свободу. Здавалося що про мене вже давно забули, і я так і залишусь на все життя полонянкою чорного демона. 

Та й мій запал що не будь йому доводити за весь  цей час повністю згас. Замінюючи його порожнечею і почуттям приреченості. Поступово я почала впадати в стан, близький до апатії.

- Аріна! - З тяжких роздумів висмикнув несподівано гучний окрик Ната, що непомітно увійшов до кімнати, де мене тримали вже понад тиждень. Я, спохватившись злякано глянула на нього. 

- Ти знову нічого не їла. Що з тобою відбувається?

- А ти як вважаєш? - вимучено видавила із себе. 

-Моє діло тебе захищати, та слідкувати за твоїм здоров'ям, а не висловлювати теорії. Тому я поки по доброму прошу тебе почати їсти. Будь ласка, — тихше додав. Нахиляючись до мене, ближче. 

- Нат, скажи мені, Будь ласка, коли я нарешті зможу поговорити з Корецьким? Я не можу і далі тут сидіти як тварина у клітці. Якщо я йому не потрібна, нехай він просто мене відпустить, — з останнім словом, на очі навернулися гіркі сльози. - Навіщо я йому?

- Зараз він у від'їзді,  — різко вставши, та змінившись в обличчі, відповів мені Нат. - Але сьогодні надвечір, нібито, повинен повернутися. Але Аріна, .... я не впевнений, що якщо він до тебе зайде, то захоче розмовляти., - проштрикнувши мене колючим поглядом, додав хлопець. 

Догадка, на що саме натякає Нат, сталевим лезом пройшлася вздовж мого хребта. Кидаючи в жар та водночас у холод. Струшуючи, нагадуючи мені навіщо я власне тут знаходжусь. 

Чи здогадувалася я, для чого я потрібна дияволу Корецькому? О звісно так. Ще і як здогадувалася. Явно ж не в шахи він зі мною грати збирається.

Так нічого не відповівши хлопцеві, я відвернулася від нього, знесилено заплющивши очі. Через те, що я останнім часом майже нічого не їла, у тілі відчувалася легка слабкість, але мене зараз це хвилювало найменше. Єдиним нав'язливим бажанням для мене, було вирватися звідси, і якнайшвидше. Втекти з цієї золотої клітки, в якій мене силою тримали.

Я несподівано прокинулася серед ночі від почуття тривоги. Вона залізною хваткою огорнула груди, заважаючи дихати. 

Через силу, зі свистом втягнувши повітря, я прислухалася до гулкої тиші. Своїм спокоєм вона тиснула на мозок, буквально зводячи з розуму, змушуючи застигнути в німому жаху.

Коли в коридорі почулися важкі чоловічі кроки, усередині мене все обірвалося та похололо. Липкий, тваринний страх поповз вздовж тіла, стискаючи бідне серце в холодні колючі лещата. 

Мені здалося, я навіть  на мить перестала дихати, прислухаючись до кожного шереху за дверима.