Хто проти суперкрутих - Анна Аудгільд Сульберг
А якби я не пішла до школи того дня?
А якби не нахнюпилася на Нільса, і той не почав мене розвеселяти, бігти за мною і смішити?
А якби я не реготала до кольок, не випустила би з рук шолом!
А якби мені не забороняли їздити велосипедом без шолома!
Маґнус заговорив до мене! Маґнус мені усміхнувся!
Маґнус знав, що мені потрібен шолом!
Маґнус до мене торкнувся!
Тієї миті я забула про все! Я забула, що Тея співатиме разом з «Фьокк Йостіном»! Я забула про її дурнуваті танці. Я навіть забула осмикувати себе, що не варто надто чомусь радіти, бо потім, коли згадаєш, як воно все насправді, буде ще гірше.
Тієї миті я була найщасливішою потворою на світі…
Anyway
Я, до речі, забула згадати про одну річ: Нільс має ще одного друга. Лише після уроків і час до часу, тому це не вважається справжньою дружбою. То не така дружба, як у нас із Нільсом.
Наприкінці літа в Нільса та його мами з’явився сусід. Ми не знали, чи чоловік зі сусіднього будинку, який завжди ходить у строгих костюмах, має дітей. Виявилося, має. За день до початку навчального року він зателефонував Нільсовій мамі й повідомив, що до нього щойно переїхала його донька. Він не надто ще з нею близький, сказав сусід, дівчинка останніми роками жила зі своєю матір’ю у США, але мати померла, тож тепер вона житиме тут і ходитиме до нашого паралельного класу; її звуть Бріттані, чи не могла б вона піти першого дня до школи разом з Нільсом? Бо йому треба на роботу.
Дзвінок, звісно, трохи спантеличив Нільса, мене — коли Нільс зателефонував і все мені розповів — теж. Ми не звикли спілкуватися ще з кимось, нам добре було вдвох. Та даремно хвилювалися. Бріттані чкурнула від нас, тільки-но ми зайшли на шкільне подвір’я, помчала шукати крутіших друзів.
Я заговорила про Бріттані, бо вона певним чином допомогла мені того дня, коли Маґнус підняв мій шолом. Ви, мабуть, зовсім не розумієте, про що я кажу, — її ж навіть поруч тоді не було. Тому почну від початку.
Усе заварилося ще чотири дні тому, коли ми з Нільсом раптом побачили чуже обличчя у вікні його кімнати.
Нільс скрикнув, за ним — я, а тоді ми побачили, що людина за вікном весело регоче. І впізнали її. Важко було не впізнати усмішку з рідкими зубами.
Бріттані.
— How do I look? — запитала вона, коли Нільс відчинив вікно.
— Т-т-ти маєш бомбезний вигляд, — затинаючись, відповів він.
Нічого бомбезного в ній не було. Вона навацькала на повіки різного кольору тіні й одягнула прозору сукенку з торочками. А ще начесала догори волосся, і воно стояло сторч, ніби наелектризоване. Загальний вигляд довершували сережки завбільшки з два велосипедні колеса.
— Тронд із 10-Б сьогодні сам удома й влаштовує вечірку «точка на трасі», — сказала Бріттані. — Я надумала зазирнути туди на часинку.
— Але ж він живе десь у чорта на задвірках, — здивувався Нільс.
— So what? Поїду автобусом.
— А додому потім як доберешся? Тато тебе забере?
Не знаю, навіщо Нільс питав. Ми ж обоє бачили, що в сусідньому будинку зовсім темно. Тато Бріттані працював так само багато, як і до переїзду доньки. Іноді затримувався допізна, казав Нільс, а, бувало, і на вихідних виходив на роботу.
— Хтось мене підвезе, — не переймалася Бріттані. — Якось воно буде…
Якусь мить Нільс мовчки дивився на неї.
— Можеш залишитися з нами, ніж перти кудись світ за очі, — зрештою, запропонував він. — Пограємо в карти… Утрьох грати веселіше!
І знову Нільс збрехав. Ми завжди грали з ним у нашу улюблену гру на двох гравців.
— Hello-o-o-o! — закотила очі Бріттані. — Спаскудити собі суботній вечір за картами with you guys? Коли вечірка в Тронда в самому розпалі? Yeah right!
— Це просто пропозиція, — сказала я ледь підвищеним тоном, не властивим мені.
Але Бріттані було глибоко байдуже до моїх слів. Як завжди.
— Anyway, gotta go, — тільки й сказала вона. — See you later, suckers!
Гойднула своїми гігантськими сережками — тільки її і бачили.
— А нам ще й ліпше, — буркнула я, беручи до рук колоду карт.
Проте Нільс не відповів. Ніби й не чув мене. Натомість зірвався з місця і побіг на кухню.
Не чула, про що вони там із мамою балакали, але, наскільки я зрозуміла, щось було не так. Голос Нільса то басив, то зривався на фальцет. А коли я побачила, як мама Нільса вискочила за хвіртку в самих лише капцях і домашньому светрі й помчала кудись, мов спринтер, сумнівів, що щось таки сталося — і то чимале! — я вже не мала. Бо вона ніколи не бігала спринт. Нільсова мама майже не виходить з дому.
— Що відбувається? — запитала я, коли Нільс нарешті повернувся до кімнати.
Проте він не встиг відповісти — знадвору долинули голосні верески.
Я визирнула в вікно. На подвір’я зайшла Нільсова мама, волочачи за собою Бріттані; мама сварилася, а Бріттані голосила. Ми чули, як відчинилися і знову гримнули вхідні двері, потім обидві замкнулися у кухні. Невдовзі там забрязкали горнятка й чайники, іноді чулися голосні схлипи Бріттані й заспокійливе бурмотіння Нільсової мами.
— Нільсе! Аннебін… Анне Беа!
Ми відсахнулися від кухонних дверей.
— Як ви дивитеся на те, щоб попити какао з зефіром у шоколаді разом з нами?
Ми з Нільсом перезирнулися і кивнули. Довге підслуховування під дверима наганяє голоду.
Я знову забула, до чого це все веду. Йдеться про Маґнуса. Чи радше про кохання. Саме того вечора Бріттані розповідала про Доллі й Девіда зі свого колишнього класу.
— Доллі була з гламурних дівчат, — розказувала Бріттані. — Уже ім’я Доллі каже саме за себе — це ж справжня катастрофа! Ще й до всього, вона завжди ходила в чорному вбранні, носила жахливі дубові черевики-мартенси, протестувала проти натурального хутра і без кінця торочила про захист середовища. You know the type.
Я відпила ковток какао.
Доллі мені вже подобалася.
— Anyway, — вела далі Бріттані, — за кілька місяців, як мама… до маминої смерті, Доллі змінила фото у своєму профілі на
