Хто проти суперкрутих - Анна Аудгільд Сульберг

Нільс уже почепив на свого замок. Ми майже завжди приходимо до школи одночасно. Якщо ж хтось спізнюється, інший чекає біля стояків. Ми ще встигаємо перекинутися кількома словами перед першим уроком.

— Тея, проходячи повз мене, обізвала мене бісовим гомо.

Відколи ми перейшли в сьомий клас, Тея частенько так прозиває Нільса. Не розумію чому. Вочевидь, гадає, що бути хрущиком-невмирущиком і не вміти грати в футбол те саме, що й бути гомо.

— І що?

— Як це — що? А якщо я справді таким є?

— Гомо?

— Ну! Я ще жодного разу не був закоханий у дівчину. По-справжньому…

Нільс спробував пригладити чуприну рукою. Намарно. Волосся далі стирчало на всі боки.

— Ти ж був закоханий у Тею?

— Усі були закохані в Тею!

Я зрозуміла, що він мав на увазі.

Закоханість у Тею — це така фаза, через яку треба перейти.

Як вітрянка, скажімо. Чи воші.

— То ти закоханий у хлопця? — запитала я і аж здригнулася мимоволі.

Ану ж він скаже «так». Ану ж він закоханий у хлопця. Чи був закоханий.

— Ні, — відповів Нільс. — Не траплялося…

Я видихнула.

Не від полегші, що Нільс не гомо. Якби він підтвердив, це означало б, що Нільс має від мене таємниці. А, як уже мовилося, ми ніколи нічого не приховуємо одне від одного.

— То в чому проблема? — здивувалася я. — Навіть якби був, я нормально до цього ставлюся!

Ніздрі Нільса затріпотіли.

— Не кажи так! — буркнув він. — День і без того почався препогано. Мама забула… і т-т-тато зателефонував… а я лише… а тоді Тея… і… Не лише тобі буває паскудно на душі!

Я глянула на Нільса.

Раптом мені здалося, що він має прибацаний вигляд. Маленький, худющий телепень з розчімхраною шевелюрою й огидними тремтячими ніздрями.

— Паскудно?! — пирхнула я. — Тішся, що тебе тільки гомо обізвали! Могло бути й гірше! Ти міг би бути альбіно!!!

— Аннебіно…

— Я не Аннебіно! Мене звуть Анне Беа!!!

Не знаю, чому я з такою люттю накинулася на Нільса, нічого жахливого він не сказав. Але тієї миті мені стало всього досить по саме горло, урвався терпець. Усе гарне й добре, що сказала вранці мама, зійшло нанівець. Попереду чекав довгий шкільний день. Довгий день з однокласницями, які тільки й говоритимуть, як це, мовляв, класно, що всі дівчата з 7-А братимуть участь у Конкурсі талантів разом з гуртом «Фьокк Йостін». І всім глибоко байдуже, що ось я сиджу самотою, теж одна з дівчат 7-А, але нікому й на думку не спало запитати мене, чи не хочу я приєднатися до решти.

— Аннебіно…

— Чого тобі?!

Аж сама злякалася свого голосу.

Я так люто гаркнула, що Нільс здригнувся і ледь не перевернув велосипед.

— Я лише хотів… — пробелькотів він, відновивши рівновагу. — Відколи ми перейшли до сьомого класу, не лише тебе образливо прозивають. Тепер нас двоє. Вона — Альбіно і Він — Гомо. Звучить як пара-нерозлучниця!

Нільсове обличчя розділилося навпіл усмішкою.

Я зняла шолом і рушила до шкільних дверей. Класно, що Нільс мій найкращий друг, але часом і він має поганий настрій.

«Ми ведемо пряму трансляцію з Лісової школи, — долинуло ззаду. — Тут, як стало відомо з надійних джерел, є славна нерозлучна пара».

Нільс промовляв глибшим і повільнішим голосом, ніж звичайно, так говорять диктори новин на телебаченні.

Я додала ходи.

Кроки позаду теж пришвидшилися.

«Вони доволі довго були невдахами, — вів далі дикторський голос, — а тепер стали найхіповішою парою з-поміж усіх шкільних норвезьких пар. Чимало дванадцятирічних школярів мріють з НИМИ подружитися!»

Я відчула, як мені сіпнувся кутик уст, але нізащо в світі не показала б Нільсові, що ось-ось засміюся.

«Ось вони, дорогі глядачі! Я бачу їх! Вони прямують на перший урок!»

Мої губи вже ледь стримуються, але я, не обертаючись, рішуче крокую до шкільного порога. Хай Нільс навіть не сподівається так легко викрутитися.

«Вони на повних парах валять до школи, але мене не так легко позбутися. Я іду слідом. Я таки МУШУ взяти інтерв’ю у цієї пари-нерозлучниці!»

Мої плечі починають здригатися, у горлі лоскоче. Я перестрибую по дві сходинки нараз.

«Вони вже майже ввійшли до шкільного приміщення, але я не загубив їх із поля зору. Мушу сказати, дорогі глядачі: я розумію, чому вони такі популярні. Який стиль! Який одяг! Які зачіски!»

Я на мить зупиняюся, відчиняючи важкі скляні двері. Нільс налітає на мене.

«Мені вдалося! — вигукує він. — Я наздогнав їх! Дозвольте відрекомендувати вам найкрутішу нерозлучну пару Норвегії: Альбіно й Гомо!»

Довше стримуватися не було сили. Сміх випорскує з мене, точнісінько так, як випорскує набрана в рот вода, якщо хтось несподівано стисне щоки долонями.

Нільс також регоче. Ми аж заходимося реготом. Від шаленого сміху мені з рук випадає шолом і стрибає сходинками до самого низу, викочується на асфальт і…

— Бачу, гарно почався день!

Ми з Нільсом на мить завмираємо.

Унизу сходів, тримаючи на носаку кросівка мій шолом, стоїть найбомбезніший барабанник сьомих класів.

Усієї школи.

Усього світу.

Маґнус.

— Я так гадаю, це твій?

Він підняв шолом і подивився на мене.

Я аж гикнула, похлинувшись слиною.

Не варто було так реагувати, бо я відразу закашлялася, та так сильно, що вже й не знала, стояти мені чи падати. Я відчувала, як побагровіло моє обличчя. Так уже якось було, коли я подавилася рибною кісточкою на гостині в тітки Муни.

— Ну-ну! — почула я десь ніби здалеку, і раптом чиясь рука — не Нільсова — лягла мені на плече.

Лопаткам стало гаряче, немов сонце пригрівало, але не пекло.

— Глибоко вдихни, — звелів голос. — Ось так. Добре!

Не пригадую, щоб вдихала, але щось, певно, таки зробила, бо відчула полегшення і в горлі, і в животі, і в кістках.

— Ліпше?

Голос звучав зовсім поруч, біля самого лівого вуха.

Я кивнула.

— Добрий спосіб погамувати кашель, — сказав голос. — Іноді й сміх неможливо зупинити по-інакшому.

Голос, здавалося, усміхався.

Я знову зачервонілася. Рум’янець поповз шиєю, руками, аж до кінчиків пальців. Цього разу не від нападу кашлю.

— Гаразд, я покладу твій шолом тут, — сказав голос.

Скляні двері відчинилися.

Мабуть, Нільс намагався щось сказати, я бачила, як ворушилися його