Гупало Василь. П’ять з половиною пригод - Фоззі

Василь збільшився в розмірах, і ми повисли на ньому, вчепившися в його одяг. Він натомість узявся за скелю, з якої робив чи то пам’ятник, чи то скульптуру. Вітер рвав нас на шмаття, а страшні хвилі руйнували скелю, вириваючи каміння, як голодний пес — м’ясо.

Я заплющив очі й захотів понад усе опинитись у Підгірцях, на нашому базарі, де не їдять зміюк, де продають вареники та співають знайомих пісень. Нас зірвало зі скелі й почало крутити, мов кульбабку в повітрі. Я тримався за Василя з усіх сил, аж раптом відчув, що вітер зник, як і звук бурі. А потому ми попадали на бруківку, боляче забились, і я закричав, але не від болю, а від радощів, адже чарівна сорочка врятувала нас в останній момент і перенесла саме туди, куди я і хотів: на нашу ринкову площу.

Татюрки вирішили, що їх урятував Василь, і почали кричати: «Балабан-ага, Балабан-ага», — стрибаючи навколо. А Гупало враз зменшився, підійшов до мене, помацав со­рочку і сказав: «Пощастило. День у день», — неначе не я спрямував нас зі зміїного острова до Підгірців. Але я не образився: часу не було, бо побіг замовити вареники з картоплею та з грибами.

Забігаючи наперед, скажу, що риби відтоді я не їм — не кажучи вже про змій. А тоді Премудра зробила з нашого повернення велике свято на базарі: з борщем і з феєрверками, — а ті татюрки лишились у Підгірцях, заснували там файну ресторацію зі своїми чубуреками, а назвали її «Балабан». Я чув, що їхні нащадки живуть там і досі, перейнявши справу своїх предків. Як будете в тих краях — зайдіть: там завжди смачно і затишно.

Ближче до кінця літа моя стара бабця, у краях по той бік гір більш відома як сваха Триндичиха, прислала звістку: за тиждень планується заможне весілля, на якому потрібен розбитний хлопака, котрий знає всі тости з жартами та казки з приказками. Найкращий коваль містечка видає доньку заміж за мельникового сина, тож гульня планується весела, яскрава, днів десь на три. І додала бабця, що свого внука вона теж давно не бачила, тож є нагода все це поєднати...

Я застоявся на базарі й мало копитами землю не бив — так хотілося кудись поїхати, а тим паче показати себе й заробити водночас. Про всяк випадок я спитав у Василя, чи нема, випадково, в нього натхнення намалювати велике весілля по той бік гір, де носять вишиванки з іншим орнаментом, а говорять часом так, що і тверезому не зрозуміти.

І, уявіть собі, Василь зненацька погодився! Тож ми за два дні й вирушили, бо ж горами шлях не з легких, а ми зі собою несли найбільшого мольберта й усіляке художницьке приладдя. Це мені добре — шапку вдягнув і пішов, а Василеві для роботи багато різного було треба.

Дорогою я вкотре намагався розпитати Василя про його життя і про надзвичайні здібності, про те, чи правда, що він народився відразу з вусами та що знайшли його в колодязі. Питань моїх із часом дедалі більшало, та відповідей на них не додавалося. Як при знайомстві не знав я нічого про Василя, так і не дізнався нічого достеменно на час нашої подорожі через гори на те весілля.

Гупало вперто мовчав і йшов, роздивляючись краєвиди. Для мене завжди складним ділом було мовчати, я балакучим ріс і, як бачите, таким самим і виріс. Намагався розпитувати його про всілякі дивні речі, та Василь відповідав якось так: «А, то добре», — й відвертався від мене. Тільки й витиснув із нього, що «пейзажі восени тут вийдуть файні». На тлі звичайної «балакучості» мого компаньйона навіть це було занадто — чи не тижневий запас слів.

Три дні ми йшли, не розмовляючи між собою. То піднімалися ледь не до неба, то спускались у долини. Я спі­вав сам собі під ніс і поступово звикав до цього, бо ж більшість наших подорожей відбувалася саме так.

Стара Триндичиха відразу вирішила всі потреби з балаканням, виливши на мене бурхливу хвилю родинних новин: двоюрідна сестра народила трьох, троюрідна — двох, а та тітка, котра на горі, остаточно з’їхала з глузду. Ми наговорилися досхочу, а Гупало тим часом вивчав особ­ливості місцевих глечиків на тині.

Бабця здивувалася, навіщо на весіллі маляр, але я їй сказав, що, згідно з останньою модою, треба намалювати на одній великій картині всіх тих, хто був запрошений на весілля. Навіть якщо ти чотирнадцятий кум третього дружки, ти там маєш бути зображений — хоча би синьою плямою в куточку.

Візьме Гупало за це півсрібляника, а ще три — мені за три ж таки дні мого незрівнянного говоріння. Триндичиха намагалася збити ціну до двох із половиною, та я знав, як у нашій родині робляться справи, і стояв на своєму. Піввечора сперечалися, та вийшло все так, як хотів я.

До весілля лишався ще день, протягом якого я допомагав прикрашати весільний луг, а Гупало працював над портретом бабусі. Він намалював її у вишневому садочку на березі річки та на тлі синіх гір. Триндичиха вийшла така файна, що швидко полюбила Василя і наказувала мені відтепер розповідати казки тільки з ним у парі та неодмінно заїздити до неї хоча би раз на півроку.

Молодята були красиві. Прошу зрозуміти правильно: вони завжди красиві, бо свіжі, радісні й подобаються всім, — але того разу пара було просто надзвичайна, бо обоє вдалися батькам якнайкраще. З такої нагоди мельник пообіцяв у церкві, що їжі вистачить для всіх, навіть для випадкових перехожих, а коваль наголошував на тому, що має два вози горілки і стільки само меду, ще й