Гупало Василь. П’ять з половиною пригод - Фоззі

коли вже здавалося, що сил не лишається і що нам не перемогти, налетіла страшна буря. Я таку бачив лише на малюнках і на старих гравюрах у Підгорецькому замку: чорне небо й такі самі чорні хвилі, кожна з яких — неначе гора, що суне на тебе. Вороги, друзі — все зникло! Лишилися тільки шалений вітер і борт чайки, в який ми вчепилися з остатніх сил, аби врятуватися.

Наш човен підняло майже до неба, і на мить я виразно побачив, як із хвиль з’явилася голова велетня, значно більшого навіть за великого Василя, а потому нас гепнуло згори об воду — й ураз не стало, чим дихати.

* * *

Я повернуся до тями й відчув, що лежу обличчям у піску, а ногами — у воді. Розплющивши очі, побачив, що вже настала ніч і що лежу я на березі. Буря минула, над головою сяяли зорі — та такі яскраві, яких я не бачив жодного разу в житті. Але тоді мені було не до небесної краси. Я звівся на ноги і так швидко, як тільки зміг, побіг берегом, шукаючи Василя. Дарма: всюди навколо були самі скелі та пісок. Швидко скінчилися сили, і я знов упав, залива­ючись сльозами, бо вирішив, що врятувався лише я один.

Удруге оговтався вже наступного дня. Відразу захотів пити — так, як ніколи в житті не хотів. Я знав, що морської води куштувати не слід, адже тоді швидко зіскочиш із глузду, проте все одно підійшов до берега спробувати: а раптом нас зненацька тією бурею повернуло до Дніпра, а він місцями широкий, наче море. Ковтнув — ні, солона. Тьху ти!

І тоді я почув, як ліворуч, за скелями, наче хтось кричить. За прибоєм і вітром могло й почутися, та я побіг туди так прудко, як лише міг. Домчав до скелі, вскочив у море і пошльопав ним, оминаючи високе каміння. Й уже з моря побачив, що відбувалося далі на березі.

Там підіймався з піску Гупало Василь, а навколо нього стояли татюрки, котрі, вочевидь, також урятувались. Але в той момент мені було не до них. Я так зрадів, що Гупало теж живий, що закричав і побіг до нього. І — між нами — зізнаюся, що біг я тоді, плачучи від щастя, попри те, що на мене чекала неминуча бійка. Проте разом із другом битися можна. Можна програти, можна навіть загинути, але головне — не зрадити ні себе, ні його.

Татюрків було п’ятеро. Вони зі своїми кривими шаб­люками стояли навколо Василя. Почувши мій крик, усі обернулись, і то був ідеальний момент, аби Василеві збільшитись і побити їх, поки вони відволіклися! Та він чомусь просто стояв. Я проскочив поміж найближчиими ворогами й підбіг до нього. Коротко кивнув йому і став поруч, готуючись битися, хоч і не мав я тоді нічого в руках.

— От шо, — сказав Василь і сплюнув піском, — битимемося далі?

І тоді один із ненаших вийшов трохи вперед і показав рукою на себе та на своїх:

— Ми — ні.

Він викинув у пісок шаблю, почекав, поки решта татюрків зробить те саме, тоді, обережно підійшовши, зняв залізну рукавицю — показав, що рука його порожня, і простягнув правицю Василеві. Так і привіталися.

* * *

З’ясувалося, що Василь, перш ніж нас розкидало, встиг прихопити бурдюк із водою. Він прив’язав його до пояса і так зберіг. Отже, ми мали воду, а татюрки — трохи гострої кінської ковбаси, від якої так хотілося пити. Тож ми були приречені на перемир’я.

Зрештою, ковбаса швидко скінчилася. Ми шукали на березі серед різних викинутих із моря залишків чогось їстівного, та де там! Ані хлібчика, ні сала. І ми пішли вздовж берега роздивлятися, де ж саме опинилися.

То був острів. Маленький, розміром із Підгорецький замок. Довкола грало Чорне море, й ніде не видно ні протилежного берега, ні вітрил. На наше щастя, ми знайшли джерельце питної води, назбирали хмизу і запалили багаття. Там само, посередині острова, ми побудували табір. Сплели зі сухих водоростей хатку й рятувались у ній від сонця. Це в нас удома наближалася зима, а на острові було спекотно, як улітку.

Приловчилися ловити рибу та зміюк, яких на тому острові було так багато, як людей на Підгорецькому ярмарку в обід. Ми навчалися мови одне одного й потрохи дізнавалися про життя по той бік війни. Я в кишені завжди мав карти, тож навчав чужинців наших ігор, а один із татюрків примудрився врятувати дошку з їхньою грою в тавлу, якої вже я швиденько навчився.

Василь у наших турнірах участі не брав: він працював зі скелею, видовбуючи на ній якісь величезні обличчя. Словом, не так ми вже й погано жили, якщо не зважати на певну обмеженість нашого меню: тільки риба та зміюч­ки. Тьху, як пригадаю, скільки разів мені там борщ із пампушками снився, то починаю сивіти..

Ми сподівалися, що хтось пропливе поруч і врятує нас, але — дарма. Мушу додати, що на мені весь той час була та сама чарівна сорочка, яку подарував мені Зелений Остап. Вона могла врятувати нас, але мав минути рік, відколи вона «спрацьовувала» востаннє. За моїми підрахунками, зима давно минула, почалась і тривала собі весна, а ми все так і сиділи в хатці, грали у триньку чи то в їхню тавлу.

Грали ми, дуріли потрохи, аж тут від вечір піковий валет у моїй руці зненацька ожив і сказав: «Гайки тобі, Левку. Ой, зламається древко». Було би звідки падати — я б упав, але ми сиділи в хатці, тож я виповз ізвідти на берег, міркуючи собі, що довго ми так не протримаємось. І побачив я, як серед моря знову збирається страшна темрява.

І вдарила буря — така сама страшна, як і під час битви. І знову з’явився серед тих гігантських хвиль велетень, і всі його побачили. Вочевидь, той морський цар, не добивши нас уперше, збирався тепер