Гупало Василь. П’ять з половиною пригод - Фоззі

Ми стояли на невеличкій галявині, де, за сигналом, з’я­вилися сокирники. Далі серед дерев було видно їхній табір, а тут, на галявині, вони, вочевидь, сходилися на наради.

Я дивився навколо і сподівався, що скоро знову почну чути. Так і сталось, а поки я тер долонями вуха, за кілька хвилин на галявині вже запалало багаття, а неподалік від нього посіпаки розстелили на траві велику ковдру, поставили маленький низький стіл і накидали подушок. Чорноротий сів туди і заклично поплескав долонею по вільній подушці: сідай, мовляв.

Я сів, а він дістав стареньку колоду карт і почав її тасувати.

— А що, принце, — лукаво посміхнувся він, — чи не граєте ви в карти? Бо мої люде ще за часів Чорного Дуба зареклися зі мною грати. Ну, ті, хто вижив...

Я відкашлявся і як людина, котра більшу частину життя провела у балаганах, погодився:

— Ну, в триню можна було би спробувати.

— У три-и-иньку? — протягнув із задоволенням Чорноротий. — У триньку вдвох — нецікаво. Ще щось запропонуйте, принце.

Але я в цю гру останніми роками грав дуже часто і грав добре.

— Ну, гаразд, — нарешті погодився Чорноротий, — мені зараз люде потрібні, тож граємо ми на твою долю, а потому — як програєш — на твого велетня. Він же тебе слухається?

— Слухається, — посміхнувся я, а всередині аж затерпнув.

Але робити було нічого, і я вирішив, що коли і програю, то весело:

— А хто виграє — ще подивимося, ваше Чорноротосте. І з вашого боку перший кін зіграємо на того Микиту, по якого ми прийшли. Або я — ваш, або він — мій.

Отаман фиркнув: «Ну, шо за люде?!.» — і гукнув: «Ну ж бо, хлопці, приведіть того дурня малого, що в ямі сидить».

Ми не починали грати, поки переляканого та побитого худющого хлопця привели і посадовили неподалік від мене. Я намагався його (і себе) заспокоїти, передав вітання від батьків і додав — під гучний регіт Чорноротого, — що незабаром разом додому підемо: бабусин пиріг їсти.

Я перевірив карти, щоби вони були чесні, й почалася гра. Навколо стояли сокирники, над вогнищем уже смажили кабанчика, а Микитка з надією дивився на мене. З усього виходило, що отаман грає дуже добре, але того дня мені щастило не тільки з канатом, і на перший кін мені випа­ли три тузи. Чорноротий покривився, проте наказав роз­в’язати хлопчикові руки й ноги. Той відразу притиснувся до мене — так налякали дитину в банді.

А Чорноротий тасував колоду далі:

— Ну, шо ж, принце, а тепер граємо на твого джина.

— А, то можна, — ніби погодився я. — Тілько що ж ваше отаманство поставить? Невже Чорного Дуба шмат?

І, поки ми обидва сміялися з того жарту, Микитка тихенько прошепотів, дивлячись кудись убік: «Сорочку його проси, бо чарівна».

Обережно, щоби той бандюк не здогадався, я оглянув його одежину. Ніби звичайна старенька вишиванка, та інших варіантів не було, і я сказав:

— А шо, отамане, поставиш свою сорочку на кін? Бо впа­ла в око щось вона мені.

— А навіщо тобі стара, чужа та велика сорочка? — здивувався той.

— А може, мене лякають її рукави: хтозна, які карти ти туди ховаєш? — продовжував, ніби жартуючи, я.

— Ха, — підтримав Чорноротий, — тузи поки що тільки в тебе були. Ну, добре, ось тобі сорочка, — граймо.

Він зняв її й кинув убік, на ковдру біля столу.

Голий до пояса, він продовжував сміятися й у грі, доки в його руках з’явилися три тузи, і тут же заіржали всі сокирники навколо. Та я теж сміявся, бо й на той вік уже багато де бував і багацько хитрунів бачив. Я знав, що так буде, й підготувався. Він дав мені виграти, щоби я заспокоївся, а тепер планує власну перемогу.

Наш спільний регіт літав над галявиною декілька хвилин, поки я відкрив свої карти. Там були три шістки — і кожен, хто грав у триню, зрозумів би, що виграв я, бо ж у цій грі тільки три шістки вищі за трьох тузів.

Чорноротий умить перестав сміятись і підскочив над столом. Усі навколо теж різко замовкли.

— Ти їх дістав із колоди, коли перевіряв, — закричав отаман, нависнувши наді мною.

— Тю, а хтось це бачив? — картинно підняв я долоні.

— Зараз сам розкажеш і покажеш. Ану підпали якусь міцну гілляку, — скомандував він найближчому посіпаці.

Я з остраху скам’янів, аж тут Микитка, поки Чорноротий на мить повернувся до сокирника, перекотився по ковдрі, вмить накинув на голову отаманову сорочку і схопив мене за ногу. Й усе раптом зникло.

Мене добряче крутонуло в повітрі, як ото буває, коли стрибаєш із кручі на знайомому березі глибокої річки. «Мати моя рідна, що ж це відбувається?» — ще більше зля­кався я і заплющив очі. Відтак мене добряче гепнуло на землю, після чого все навколо почало гавкати й розмовляти на різні голоси. «Тіки би не в пеклі», — подумки заблагав я і почав трішки розплющувати праве око.

Наді мною стрибали два чорні злі собаки, а поруч сто­яв якийсь чоловік зі зеленим волоссям на голові, зі зеленими вусами та зеленою бородою. «Таки чорт, таки пекло», — вирішив я й остаточно знепритомнів.

Спочатку здавалося, що мене несе тато з ярмарку додо­му, а потому я зрозумів, що щось не те, розтулив очі й поба­чив, що мене несе на собі Гупало