Гупало Василь. П’ять з половиною пригод - Фоззі

На тому хуторі жив Зелений Остап зі своїми собаками, — це повз його тин ми з Василем ішли до мосту. А Микитка з товаришем раз на тиждень бігав до нього допомагати зі садом-городом і розповідати новини з Підгірців.

Коли Чорноротий захопив хлопця, щоби поповнити свою поріділу банду сокирників, Зелений Остап віддав за Микитку стародавню чарівну сорочку, яка могла пере­нести володаря й тих, хто за нього тримається, туди, куди він захоче, та лише раз на рік. Отаман сорочку взяв, але хлоп­ця залишив собі, тому що злі люде слова свого не три­ма­ють, бо інакше у злому товаристві відразу падає дисципліна, а інші злі люде його не поважають.

На наше спільне щастя, Чорноротий сорочкою за ті дні так і не скористався — може, збирався куди. Й ось, коли я поповз навкарачки на отаманів берег, міст зламався, а Василь став великим і почав шукати великих дерев для мосту, Зелений Остап вирішив йому допомогти. Удвох вони в’язали смереки, коли біля них опинилися ми з Микиткою. Зелений Остап попросив нас туди надалі не ходити і лишити його у спокої, а мені за те, що виграв у Чорно­ротого Микитку, подарував оту чарівну сорочку.

І ще попередив, що різні люде по-різному переносять ці подорожі, багатьох навіть нудить, і щоби перші десять років я був обережним.

— Беріть, принце, — простягнув сорочку хлопець. — Мені цих див уже не треба.

— А мені треба, — зізнався я і глянув на Василя: чи зацікавиться він словом «принц» або хоча би сорочкою?

Та де там! Він ішов мовчки, щось собі гадаючи. Та я все одно від радощів ляснув його долонею по спині, щоби він зрозумів, як я його люблю і який він тепер мені найліпший друг.

Отак. А ще до вечора ми були в Підгірцях, де передали Микитку Густі Петрівні, а скільки вона пиріжків на радощах напекла і які то були файні пиріжки — то вже інша історія, до іншого вечора.

На початку осені, коли люде вже майже зібрали врожай і готувалися до великого ярмарку, Гупало Василь раптом зазбирався в дорогу. Я зустрів його вранці на березі Підгорянки, де він вантажив зброю на стару козацьку чайку, що пристала до берега. Я підійшов привітатись, а він мені й каже, що от, мовляв, вирушає через Дніпро до Чорного моря, де козаки збираються битися з ворожими татюрками, що треба їм допомогти і що бувай, мовляв, Левку, до Нового року повернуся.

Чесно кажучи, я образився, бо вважав, що ми найближчі друзі, котрим не слід розлучатись, і як це він навіть не спитав, чи не хочу я поїхати з ним? Але на той час я вже трішки розумів, що за людина — Василь, тому мовчки побіг додому по речі, швиденько вернувся і зайняв місце в чайці — спереду, щоби бачити все якнайкраще. Гупало сів поруч, нічого не сказавши, і ми вирушили річкою вниз, розпочавши ту дивовижну пригоду.

Спочатку я шкодував, що довелося поїхати з міста, бо мене як людину співучу-балакучу запросили на декілька заможних весіль, запланованих у Підгірцях на вересень. Але потому, побачивши, яка краса відкривається з усіх боків од човна, я заспокоївся: вистачить іще на нашу долю свят.

Дорогою козаки співали своїх пісень, а я записував ті, яких раніше не чув. Василь як не сидів на веслах, то малював краєвиди: і гори, і долини, і ліси, і степ. Якщо ми зупинялися неподалік від селищ, він дарував малюнки місцевим — чи то на добру згадку, чи то тому, що вільного місця в човні не було. А люде віддячували, даючи нам молока та хліба.

Декілька разів нам довелося волоком тягнути чайку, потому ми вийшли у Дніпро і десь за тиждень зустрілися з козацьким війсь­ком біля місця, де починалося море. Чайок там гойдалося стільки, що кінця-краю їм не було видно. Ми прибули одними з останніх і дізналися від сусідів, що вирушати будемо завтра, а сьогодні ввечері планується гульня.

Ой, було, скажу я вам! Чайки пристикались одна до одної, козаки розливали по чарах гарячий мед, співали пісень, дехто навіть танцював, стрибаючи з човна в човен. Я намагався встигнути всюди і зупинився лише тоді, коли ціле військо нарешті вгамувалося — десь під ранок. Ледве знайшов нашу чайку, порозпихав сплячих, аби й мені було місце, втиснувся і тільки-тільки заплющив очі, як просто над головою вдарила гармата. І почалося справж­нє пекло.

З’ясувалося, що татюрки були поруч. Підкрались уночі, дочекалися, поки ми нарешті вгамуємось, і зненацька напали, вийшовши з ранкового туману. Скільки козаків і чайок загинуло відразу, ще не прокинувшись, не знаю, та було таких багацько...

Зійшло сонце, проте замість туману піднявся такий дим, що розгледіти щось далі, ніж на корпус човна, було неможливо. Я знав казки про великі морські баталії, та насправді виходило, що зібратися докупи і якось скоординувати дії неможливо, — битва розбилася на безліч маленьких двобоїв, і кожен намагався вижити сам.

Брехати не буду: я нікого тоді не вбив, у мене навіть шаблі не було. Та я допомагав, як міг: заряджав пістолі, перев’язував поранених, видивлявся в диму битви, де наші, а де — не наші.

Ми билися цілий день, намагаючись відчепитися від ворога і вийти на вільну воду, аби бодай зрозуміти, що відбувається довкола. Василь бився поруч із козаками, він трощив своєю булавою ворогів, але не збільшувався в розмірах, бо тоді наша чайка відразу би затонула.

І