Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих

Той, хто уважно прочитає цю незвичну шкільну епопею, з інтересом помітить, який складини і химерний сплав поступово утворюється в Шкіді, де Вікмиксор, захоплюючись педагогічними шуканнями, намагається прищепити зборищу колишніх безпритульних мало не ліцейські традиції.

В одному й тому ж розділі книги шкідець Бобер наспівує на мотив «Яблучка» характерні для того часу зловісні вуличні частівки:

Ех, яблучко

На підвіконнячку,

В Петрограді появилися

Покійнички…

І тут же хор шкідців затягує урочистий гімн на мотив старовинної студентської пісні «Gaudeamus», яку склали хлопці з ініціативи Вікмиксора. У цьому шкільному гімні, яким Вікмиксор розраховував збудити у хлопців почуття власної гідності й поваги до своєї школи, суворо витримано стиль і ритм віршованого латинського тексту, народженого в стінах університетів;

Ми із різних шкіл прийшли

Разом тут учитись.

Браття, дружно як один

Будемо ж труди-и-тись!..

А в найважчі для Шкіди дні, коли в ній вибухнула бурна епідемія злодійства, завідуючий школою знову, за висловом шкідців, «заліз у глибоку давнину» і витягнув звідти соціальний захід захисту від злочинців, який застосовували в Стародавній Греції, — остракізм.

Питання про те, кого піддати остракізму, поставили на закрите голосування.

Ще так недавно всі шкідці були зв'язані круговою порукою, непорушним блатним законом: «Своїх не видавати!»

Але, пропонуючи новий крутий захід, Вікмиксор відчував, що крига рушила: Шкіда вже не та, на неї можна покластися.

І справді, тільки меншість тих, що голосували, повернула аркуші незаповненими. Та й то з мотивів, які було чітко виражено в написі на одному з аркушів: «Боюся писати — поб'ють».

А більшість хлопців знайшла в собі мужність назвати імена коноводів, які лише за кілька днів до того задавали в Шкіді буйні й щедрі бенкети й катали босоногу компанію по місту в легковому автомобілі.

Цей товариський суд був, по суті, найбільшою перемогою. Вікмиксора в боротьбі з шкідською анархією і злодійством. Завдано було рішучого удару круговій поруці, розвінчано бандитське молодецтво.

Нелегко було перемогти романтику кримінальщини.

Вікмиксор добре розумів натуру своїх вихованців, їхню схильність до всього гострого, незвичного, яскравого. Тому він і намагався з усіх сил захопити їх новими й новими оригінальними й химерними вигадками. На перших порах хлопці ставилися до них досить глузливо, але потроху втягувались у винайдену Вікмиксором своєрідну педагогічну гру.

Так було придумано шкільну газету, потім герб і гімн школи, потім самоуправління — республіку (звідки згодом і виник заголовок повісті) і, нарешті, остракізм, перенесений з майданів стародавніх Афін у школу для дефективних на Петергофському проспекті.

Але у своїх безперервних шуканнях нових педагогічних прийомів Вікмиксор не завжди йшов «у глибину століть». Разом з пристрастю до деякої екзотики йому властиве було живе почуття реальності й сучасності.

Перебираючи характеристики й біографії найбезнадійніших шкідців з довгим переліком їхніх злочинів та покарань, він напружено думав:

«А все-таки щось ще не використано. Що ж?..»

І тут він зрозумів, що упущено найголовніше: трудове виховання.

Чотирьох найбільш злісних винуватців крадіжки, які дістали найбільшу кількість записок при голосуванні, Вікмиксор після тривалих роздумів вирішив перевести в Сільськогосподарський технікум.

З гірким почуттям покидала ця четвірка Шкіду. На вокзалі один з четвірки — Циган — рішуче заявив: «Утечу!» Але він не втік.

Через деякий час товариші одержали від нього з технікуму довгого листа.

«… Вікмиксор добре зробив, що влаштував мене сюди, — писав він. — Передайте йому привіт і моє захоплення його талантом передбачати життя, знаходити шляхи для нас… Закоханий у сівалки, молотарки, в племінних корів, у нашу маленьку метеорологічну станцію… Я оглядаюся назад. Чотири роки тому я гопничав у Вяземській лаврі, був вартовим у хазушииків. Тоді моєю мрією було стати вправним злодієм… Я не думав тоді, що ідеал мій може змінитись. А тепер я не вірю своєму минулому, не вірю, що колись я попав по підозрі в мокрому ділі до лаври, а потім і в Шкіду. Їй, Шкіді, я зобов'язаний своїм сучасним і майбутнім…»

У статті «Дитинство й література» (1937 р.) А. С. Макаренко, говорячи про повість Бєлих і Пантелєєва, відзивається про неї так?

«… Власне кажучи, ця книга є сумлінно намальована картина педагогічної невдачі».

І справді, невдач, зривів і метань у роботі педагогічного колективу республіки Шкід було чимало. Іноді він виявляв щодо своїх вихованців надмірний лібералізм, а часом вдавався до таких давно засуджених радянською педагогікою заходів, як щоденники, схожі на кондуїт, і карцер.

А проте вважати всю діяльність Шкіди суцільною педагогічного невдачею було б навряд чи справедливо, хоч у талановитого, але не завжди послідовного Вікмиксора не було тієї стрункої і ретельно розробленої системи, якої вимагав од вихователів А. С. Макаренко. Не вистачало йому інколи й витримки, потрібної для того, щоб справитися з стихією, яка бушувала в Шкіді.

Автор «Педагогічної поеми» підходить до петроградської школи імені Достоєвського як суворий критик-педагог, різко й рішучо засуджує поширено тоді в літературі милування романтикою безпритульщини.

Настороженість, з якою він читав повість колишніх безпритульників, цілком зрозуміла.

Але не треба забувати, що «Педагогічна поема» була підсумком тривалого досвіду виховної роботи, а «Республіку Шкід» написали юнаки, які щойно залишили шкільну парту.

І все-таки їм пощастило намалювати правдиву і об'єктивну — «сумлінну», за висловом А. С. Макаренка, — картину, яка виходить далеко за рамки шкільного побуту.

В цій повісті з усією чіткістю відбився час. Крізь хронічку «Республіки Шкід» з її маленькими заворушеннями та бурями проступає образ Петрограда тих суворих днів, коли в його ворота рвалися білі і в місті було чути, як «ухають зовсім близько гармати й у вікнах дзенькають стекла». І навіть після того, як було відбито останній натиск ворога, вулиці міських околиць що були обплутані колючим дротом і завалені мішками з піском. Місто, яке стійко витримало блокаду, тільки починало оживати, приводити до ладу зруйновані і наскрізь проморожені будівлі, підбудовувати заводи, боротися з голодом і спекуляцією. Але чорний ринок — товкучка — все ще кишів усяким набродом — приїжджими мішечниками, маклаками, продавцями й скупниками краденого. І серед цього натовпу, що кипів, «як червиве м'ясо», шастали бездомні або такі, що відбилися від дому, діти, які з малих років проходили тут школу злодійства.

В