Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих

Пишу вам і не знаю — чи всі, з ким заочно розмовляю, ще в Шкіді. Пишіть, як у вас? Що робите? Що нового?

Лишаюся давній шкідець, товариш, що пам'ятає вас,

Миколка Циган».

Тоді ж одержали листа від Янкеля і Пантелєєва. Вони писали з Харкова, повідомляли, що їздять по південних губерніях як кореспонденти якогось кіножурналу. Їхній лист був короткий — всього листівка, — але від нього віяло молодою свіжістю і радістю.

У червні відбувся пленум Юнкому. В той час в Юнкомі уже було тридцять членів. На пленумі виступив Японець.

— Товариші, — сказав він, — я говоритиму від лиця засновників нашої організації, від лиця Центрального комітету. В комітеті вже не вистачає трьох, лишилися тільки я та Єльховський. Незабаром підемо й ми. Ставлю пропозицію — переобрати Цека.

Пропозицію прийняли і обрали новий Цека, перейменувавши його в Бюро. Головою Бюро обрали Старолипського — Голого пана.

На початку липня в Шкіді з дозволу губвно й губкому комсомолу було організовано ядро юних піонерів, до якого спочатку прийняли тільки шість чоловік — ті з малечі, які найбільше зміцніли.

В серпні з школи пішли Кальмот і Сашко Пильников. Кальмот поїхав до матері. Пильников склав іспити в Педагогічний інститут.

Останнім пішов Японець.

Він пробував разом з Сашком потрапити в Педагогічний, але його не прийняли через малий зріст, недостатньо солідний для звання халдея. Проте нарешті пішов і Японець. Знайшов місце завідуючого клубом в одному з відділень міліції.

Так розсипалося по різних містах і селах четверте відділення, що було при заснуванні Шкіди першим. Давні, справжні шкідці пішли, на їх місце прийшли нові.

Машина всмоктала наступну партію сировини.

ЕПІЛОГ, НАПИСАНИЙ 1926 РОКУ

З того дня, як пішов останній з перших, минуло три роки.

Не так давно ми, автори цієї книжки, Янкель і Пантелєєв, були на вечорі в заводському клубі. Там ставили якусь сучасну п'єсу. Після останнього акту, коли глядачі збиралися вже розходитись, на авансцену вийшов невисокий чоловік із зачесаним назад волоссям, у чорній робочій блузі, з червоним значком на грудях.

— Товариші! — сказав він. — Прошу вас лишитися на місцях. Пропоную влаштувати диспут по спектаклю.

Спочатку ми не звернули уваги на людину в блузі, але, почувши голос і глянувши, впізнали Японця. Після диспуту пробралися за лаштунки, відшукали його. Він виріс за три роки не більш як на півдюйма, але змужнів і набув якоїсь артистичної осанки.

— Япончик! — покликали ми його. — Ти що тут робиш?

Радісно зустрівши нас, він довго не відповідав на запитання, шморгав носом, плескав нас по плечах, потім сказав:

— Виступаю в ролі помічника режисера. Закінчую Інститут сценічних мистецтв. А це — практика…

Крім того, Японець — завклубом в одному з відділень ленінградської міліції, веде роботу в галузі культосвіти.

Від Японця ми дізнались і про долю Пильникова та Фінкельштейна. Сашко Пилыников, який колись ненавидів халдеїв і все, що стосувалося халдеїв, тепер сам майже халдей. Кінчає Педагогічний інститут і вже практикується у викладацькій роботі.

Поет Фінкельштейн — Кібчик — навчається в Технікумі мови, теж на останньому курсі.

Купця ми зустріли на вулиці. Він налетів на нас, величезний, змужнілий до невпізнаний, одягнений у довгу сіру шинель, в новенький синій шолом, у чоботях із шпорами. На лівому рукаві його красувались якісь геометричні фігури — чи то квадрати, чи ромби. Він — уже червоний командир, червоний офіцер.

Так само на вулиці зустріли ми й Горобця. Він біг маленьким горобчиком по бруківці, оббігаючи тротуар і перехожих, стискаючи під пахвою портфель.

— Горобець! — крикнули ми.

Він був радий бачити нас, але заявив, що дужо поспішає і, пообіцявши зайти, побіг. Через день він прийшов до нас і розповів про себе і про деяких інших шкідців.

Працює він у друкарні разом з Гладуном, Мамочкою, Окрайцем і Адміралом. Усі вони комсомольці і всі активісти, сам Горобець — секретар колективу. Від Горобця ми дізнались і про Голого пана й Гужбана. Голенький працює на «Червоному трикутнику», Гужбан — на «Більшовику».

І зовсім уже недавно, зовсім днями, у нашу кімнату ввалився величезний чоловік у непромокальному пальті й високих мисливських чоботях. Обличчя його, досить заросле щетиною вусів і бороди, видалося, проте, знайомим.

— Циган?! — закричали ми.

— Він самий, сволота, — відповів чоловік, і вже з будови цієї фрази ми впевнилися, що перед нами справді Циган.

Він — агроном, уже понад рік працює в радгоспі, тепер приїхав у Пітер у відрядження. Ночувати він залишився в нас.

Увечері, перед сном, ми сиділи біля відчиненого вікна, говорили впівголоса, згадували Шкіду. Осінні сутінки, сірі й бліді, лізли у вікно… У вікно було видно, як на задньому дворі маленький хлопчик ганяв залізний обруч, за огорожею чути було, як хтось співає «Будьонного», хтось сміється.

— А де тепер Безсовісний та Бик?

— Воші ще в технікумі. В останньому класі.

— Змінилися?

— Не впізнаєте!

Циган хвилину мовчав, дивлячись на нас, потім усміхнувся.

— І ви змінилися. Ой, як змінились! Особливо Янкель, На «Янкеля» вже зовсім і не схожий.

— А Льонька на Пантелєєва схожий?

Циган засміявся.

— Шкіда хоч кого змінить.

Потім прикурив погаслу цигарку з махри, пустив синю хмару за вікно в густі вже сутінки…

— Пам'ятаєте? — сказав він і, нахиливши голову, півголосом заспівав:

Хоч нелегко нам іти –

Ми досягнемо мети

Вийдемо у люди…

ПРО ЦЮ КНИГУ

Першій книзі молодого автора рідко щастить пробити собі шлях до широкої читацької аудиторії. Ще рідше витримує вона випробування часом.

Мало хто з письменників-початківців приходить у літературу з достатнім життєвим досвідом, із своїми спостереженнями та думками.

Одним із щасливих винятків у ряді перших письменницьких книг була «Республіка Шкід», яку написали два автори в 1926 році, коли старшому з них — Г. Бєлих — ішов тільки двадцятий рік, а молодшому — Л. Пантелєєву — не було ще й вісімнадцяти.

Вийшла в світ ця повість на самому почату 1927 року, на десятому році революції. Усе в нас тоді було нове й молоде. Молода Радянська республіка, молода її школа, література. Молоді й автори книги.

В цей час уперше заговорило про себе і про свою добу покоління, яке виросло в революційні роки.

Щойно виступив у пресі з дзвінкою і яскравою романтичною повістю, озаглавленою трьома загадковими літерами «Р. В. С», Аркадій Голиков, що обрав згодом псевдонім Аркадій Гайдар. Це була