Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих

Хлопцям у тиші краще працювати. Вже один мішок набили зеленню, вінками, гілочками і другий стараються наповнити. Забралися в глушину. подалі і спокійно очищають хрестики від зелені.

— А нащо їм? — міркує Дзе. — Їм уже не треба цих вінків, а нам вони якраз дуже потрібні. Ось цей, наприклад, віночок. Вистачить усього Достоєвського прибрати. І на Гоголя лишиться… Густий, свіжий, на весь зал вистачить.

Мішки набито вщерть.

— Ну, мабуть, досить.

— Так… Далі нікуди. Он іще отой прихопити треба було б, і зовсім добре.

Навантажені, вони вийшли десь стороною, оглянулися на похилені хрестики і пішли до трамвая. Приїхали вже надвечір, увійшли в зал і зупинилися, приголомшені незвичайним видовищем.

За роялем сидів вихователь і шкварив краков'як, а Шкіда, вишикувавшись парами, переступала з ноги на ногу й дивилася на Вікмиксора, який стояв посеред залу й показував на краков'яка.

— Спершу лівою, потім правою. Отак, отак!

Вікмиксор поплив по паркету, піднімаючи йоги:

— Отак. Отак. Тру-ля-ля. Ну, повторіть.

Шкіда незграбно затупала ногами, потім прилаштувалася до такту і на льоту схопила танець.

— Правильно. Правильно. Ну-ну, — заохочував Вікмиксор.

Хлопці ввійшли в смак, а Гладун старанно плів кренделі своїми неслухняними ногами, навіть заспівав:

Руський, німець і поляк

Танцювали краков'як.

У самому розпалі загального пожвавлення розчинилися двері залу й почувся голос Джапарідзе:

— А ми зелень принесли!

— Ого!

— Ура! Дайош!

Пари збились, і всі кинулися до прибулих. Розв'язуючи мішки, Дзе спитав:

— А чого це Вікмиксор стрибає?

— Дурень ти! Стрибає!.. Він нас танцювати до завтрашнього вечора вчить, — образився Мамочка.

Зелень при схвальному ревінні витягли й одразу ж почали прикрашати зал. Уже настав вечір, а хлопці все ще лазили з драбинкою по стінах, розвішували довгі гірлянди з ялини й оздоблювали портрети письменників та вождів зеленими колючими гілками.

— Ну, от, наче й усе.

— Так, тепер усе.

Білий зал став святковий і нарядний, з казенного приміщення, яке сяяло чистотою, він перетворився на дуже затишну велику кімнату.

— Пора спати, — нагадав вихователь, і через хвилину зал спорожнів.

♦

Ранок особливо, по-святковому гучно розгулявся за вікном. Звуки оркестру, крики, гомін розбудили шкідців. Прокидалися самі і заражалися настроєм вулиці. За ранковим чаєм Вікмиксор сказав невелику промову про Жовтневу революцію, потім від Юнкому говорив Єонін, а далі всі встали і дружно заспівали спершу «Інтернаціонал», тоді шкідський гімн.

День почався метушнею. У залі йшла остання мінеральна репетиція, в кухні готували вечерю для гостей. У канцелярії виготовляли запрошувальні квитки й тут же роздавали їх вихованцям, а ті мчали до батьків, до родичів і знайомих.

Шкіда стала дибки.

Надійшов час обіду, але якось не обідалось. Їли неохоче, зайняті розмовами, — схвильовані. Старші, не дообідавши, пішли на репетицію, молодші, розсипавшися по школі, тягали до залу стільці й лави і розставляли їх рядами. Шкідці сяяли, і Вікмиксор був цілком задоволений.

Десь о четвертій годині актори закінчили репетицію.

— Досить пристойно, — критично зауважив Японець і скомандував:

— Година відпочинку. А потім — гримуватися!

Декорації теж були готові. Американські ковдри стали доброю підмогою. Трошки підфарбувавши їх кольоровою крейдою, створили цілковиту ілюзію кімнати. Поставили стіл і стільці, на стіну повісили карту.

О п'ятій годині почали збиратися гості. Спеціально виділений для цього загін шкідців відводив їх у кімнату чекання, де вони поки що сиділи з своїми родичами-учнями.

А на сцені тим часом закінчувались останні приготування. Принесли обід — суп і кілька булок з порцій, які призначалися для гостей. Усе це потрібно було в першій дії. Куркуль, хазяїн дому, повинен був пригощати на сцені учасників білої змови.

За лаштунками гримувалися, коли прийшов Вікмиксор і заклопотано кинув:

— Пора починати!

— Ми готові, — пролунало у відповідь. За п'ять хвилин задзвенів дзвінок, який закликав зайняти місця. Скупчившись біля завіси, хлопці дивилися в щілинку, як заповнювалось приміщення. Людей прийшло багато. Побачивши гостей, що сідали на стільці і лави, Японець занепокоївся, скрипнув зубами й невиразно процідив:

— Ну, буде бій. Не підкачати б, хлоп'ята.

— Не підкачаємо, Япончик, — усміхнувся Купець, щось прожовуючи. — Не бійся, не підкачаємо…

Пролунав другий дзвінок. Зал зашумів, захвилювався й почав затихати. З третім дзвінком судорожно смикнулася завіса, але не відкрилася. Глядачі насторожились і вп'ялися очима в сцену. Завіса смикнулася ще двічі і знову не розсунулась. У залі запала тиша. Всі зацікавлено стежили за впертою завісою, а та хвилювалася, звивалась, підстрибувала, проте лишалася в тому самому замкнутому стані. Хтось у залі поспівчував:

— Бач, не відкривається.

Раптом із-за сцени почувся приглушений вигук:

— Смикай, сволото, з усієї сили. Смикай, задриго!

Щось тріснуло, завіса зіщулилась і розповзлася, відкриваючи сцену. Глядачі побачили кімнату і стіл посередині, навколо його шуміли змовники.

Спектакль почався.

На сцені зібралося досить незвичайне товариство.

За столом сидів Купець в якомусь старомодному сюртуку чи візитці і в широченних синіх шароварах. Біля нього важно сиділа якась чи то баба, чи дамочка. Визначити соціальну належність цієї особи було важко, бо вона була наче склеєна з двох різних половинок: верхня частина, яка цілком відповідала вимогам спектаклю, зображала інтелігентну особу в капелюшку з пером, а нижню вона ніби позичила у якоїсь рязанської селянки в яскравій святковій сукні з розводами. Однак до такого роздвоєння особи глядачі скоро звикли, бо й інші змовники виступали в не менш фантастичних костюмах, а головний натхненник білих, французький дипломат, на підтвердження своєї буржуазної суті мав тільки досить зім'ятий циліндр, яким він і жонглював, прикриваючи шкідські штани з чортової шкіри й полотняну сорочку.

Дія відбувалася мирно, і Японець уже заспокоювався, коли раптом на сцені сталося непорозуміння.

Куркулеві за ходом п'єси забажалося пригостити змовників, і він, запалившись, гукнув куховарку.

— Гей, Мотре! Неси на стіл! — густим басом заговорив Купець.

У відповідь — гробове мовчання.

— Мотре, подавай на стіл!..

Знову мовчання. Змовники збентежено засовалися, збентеження проникло і в зал для глядачів. Глядачі зацікавились упертою Мотрею, яка так затято не озивалася на оклик хазяїна, і затамувавши подих чекали.

Купець зблід, почервонів, потім утретє гаркнув, уже виходячи за межі тексту п'єси:

— Мотре! Ти що ж, дурень, принесеш жерти чи ні?

Раптом за лаштунками щось завовтузилось, потім тихий, але ясний голос виразно прошипів:

— Що ж я тобі винесу, дубина? Пожер усе до спектаклю, а тепер просиш.

У залі хихикнули. Япончик зблід і помчав на другий бік сцени. Там, біля лаштунків, стояла розгублена куховарка — Мамочка.

— Неси, сволото!