Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих
Автори «Республіки Шкід» увійшли в життя не таким прямим і відкритим шляхом, яким у нього ввійшов Гайдар. Тому й повість їхня сповнена складних життєвих і психологічних зламів та поворотів.
Цю повість написали колишні безпритульні, одні з тих, кого доля готувала стати бродягами, злодіями, грабіжниками. Осколки зруйнованих сімей, вони легко могли б докотитися до самого дна життя, стати «людським пилом», якби молода Радянська республіки з перших років свого існування не почала дбайливо збирати цих, здавалося б, назавжди втрачених для суспільства майбутніх громадян, що з дитинства стали «колишніми людьми».
Їх брали з «нормальних» дитбудинків, з тюрем, з розподільчих пунктів, від змучених батьків і з відділень міліції, куди приводили розмаїту безпритульщину просто з облави по всяких кишлах… Строката публіка розподілялася по нових будинках. Так виникла особлива мережа дитячих будинків-шкіл, в шеренгу яких стала й новоспечена «Школа соціально-індивідуального виховання імені Достоєвського», пізніше скорочена її дефективними мешканцями у звучне «Шкід».
Мабуть, ця скорочена назва, яка замінила собою більш довгу й урочисту, прищепилась і вкоренилася так швидко тому, що в новоутвореному слові «Шкід» (або «Шкіда») колишні безпритульники відчувала щось знайоме, своє, співзвучне слівцям з вуличного жаргону «шкет» і «шкода».
І ось в облупленому триповерховому будинку на Петергофському проспекті приступила до роботи нова школа-інтернат.
Нелегко було приборкати буйну ораву підлітків, що змалку звикла до вільного, кочового, відчайдушного життя. У кожного з них була своя, багата на пригоди біографія, свій, особливий, вироблений у запеклій боротьбі за життя характер.
Багато вихователів виявлялися, незважаючи на свій зрілий вік, наївними дітьми, опинившися віч-на-віч з цими бувалими хлопцями. Гострим, звиклим оком шкідці відразу ж знаходили у педагога слабкі сторони і зрештою виживали його або підкоряли своїй волі. На дітей не впливали ні грізні окрики, ні покарання. Ще ризикованішими були спроби загравати з ними. Сам того не помічаючи, педагог, який підстроювався до вихованців, ставав у них посміховиськом або мимовільним спільником і мав терпіти не тільки знущання, але часом і побої.
Лише кільком вихователям пощастило — та й то не відразу — знайти правильний тон у стосунках з вихованцями Шкіди.
Але, по суті, вперта боротьба двох таборів триває мало не до самого кінця повісті. Один табір — це «халдеї», досить строкатий колектив педагогів на чолі з невтомним винахідником нових тактичних прийомів і маневрів, завідуючим школою Вікмиксором. Другий табір — орда лукавих і непокірних, аж ніяк не менш винахідливих шкідців.
То одна, то друга сторона бере гору в цій боротьбі. Іноді здається, що вирішальну перемогу здобув Вікмиксор, який нарешті знайшов шлях до сердець дітей або приборкав їх новопридуманими суворими заходами. І раптом шкідці підносять вихователям новий сюрприз — таку нечувану «бузу», якої не бувало ще з перших днів школи. У класах і залах зводять барикади й учиняють дику розправу над «халдеями».
Шкіда бушує, мов розгнівана стихія, а потім так само несподівано затихає і знову входить у свої межі.
На перший погляд, герої Шкіди — бувалі хлопці, що пройшли огонь, поду й мідні труби, відчайдушні підлітки:іі злодійськими звичками та блатними прізвиськами — Гужбан, Кібчик, Турка, Голий пан (шкідці перейменували не тільки свою школу, а й один одного і всіх вихователів).
Але варто трохи пильніше придивитися до юних жителів Шкіди, як під лихими бандитськими прізвиськами ви побачите скалічених життям, зморених довгим недоїданням істеричних підлітків, по нервах яких усією своєю вагою прокотилися роки війни, блокади, розрухи.
Ось чому вони так легко збуджуються, так швидко переходять від гнітючого суму до нестямних веселощів, від мирних і навіть задушевних бесід з Вікмиксором — до нового, ще відчайдушнішого повстання.
І все-таки звичаї в республіці Шкід з часом змінюються.
Правда, це відбувається куди менш помітно й послідовно, ніж у багатьох книгах, автори яких ставили собі за мету показати, як радянська школа, дитячий будинок або робітнича бригада «перековує» занепалих людей. Здавалося б, недосвідчені літератори, які взялися писати біографічну повість у вісімнадцяти-дев'ятнадцятирічному віці, легко могли збочити на цю уторовану стежку, швидко розмотати пружину сюжету й довести книгу до щасливого кінця, обминаючи всі життєві суперечності, зигзаги й петлі. Але ні, рушійна пружина повісті виявилась у молодих авторів тугою і непіддатливою. Вони не спокусилися спрощеннями, не стерли гострих кутів, не обминули труднощів.
Перед нами проходить химерна низка вихованців Шкіди різного віку и походження.
Навіть самих себе Л. Пантелєєв та Г. Бєлих змалювали з нещадною правдивістю, позбавленого будь-якого підфарбування і ретуші.
Син удови-пралі, здібний, спритний, меткий Гришко Черних, на прізвисько Янкель, рано проміняв школу на вулицю. Жадібно ковтає він сторінки «Ната Пінкертона» й «Боба Руланда» і водночас займається найрізноманітнішими промислами: «обробляє двома пальцями» карнавку з пожертвуваннями біля каплиці, а потім дістає санчата і стає «радянським коником» — жде біля вокзалу, коли приїдуть мішечники, щоб за буханець хліба або за кілька «лимонів» везти через усе місто їхній важкий багаж.
А ось інший шкідець, одягнений у вузький рваний мундирчик з кількома уцілілими золотими ґудзиками. До Шкіди він учився в кадетському корпусі.
«— Ого! — вигукує Янкель. — Отже, благородного походження?
— Так, — відповідає Купець, але без будь-якої гордості, — благородного… Моє повне прізвище — Вольф фон Офенбах.
— Барон?! — регоче Янкель. — Здорово!..
— Та тільки життя-то моє не краще ніж ваше… теж з дитинства дома не живу.
— Гаразд, — мовив Япончнк. — Барон то барон, нас це не стосується. У нас — рівноправність».
І справді, в Шкіді немає майнових і станових відмін. Усі рівні. Але й тут появляються серед хлопців свої хижаки.
У Шкіді, як і в голодному Петрограді часів блокади та розрухи, голод породжує спекуляцію.
Слайонов, підліток, «схожий на ситого й задоволеного павучка», який з'явився невідомо звідки, дає в борг своїм охлялим товаришам восьмушки хліба й одержує за них чвертки. Незабаром він стає справжнім багачем — навіть не за шкідськими масштабами, — виділяє частку своїх хлібних запасів старшому відділенню, щоб з його допомогою владарювати над молодшими дітьми, які опиняються в рабстві. Усе це триває доти, поки республіка Шкід з усією властивою їй раптовою люттю і шаленством не обрушується на «павучка», що обплутав її своїми тенетами.
Рабство в Шкіді скасовується, борги анулюються: «Сьогодні вийшов маніфест. Хто що винен, тому хрест!»
