Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих

— Здорово! — мимоволі вигукнув Янкель.

— Ну й сволота ж, — прошипів Пантелєєв.

— А навіщо вам це знати? — спитала Сара.

— Ми вам носитимемо рундук за двадцять мільйонів, — сказав Пантелєєв.

Сара Соломонівна недовірливо глянула на хлопців, але все-таки погодилася.

— Добро, носіть, — сказала вона, — хоч це й дуже підозріло, але ви берете дешевше, і притому в моїй власній квартирі рундук буде ціліший… Цей рудий чоловік недавно зламав мені навіс.

З цього дня Черних і Пантелєєв щодня на сьому годину вечора приходили на базар і забирали за одним разом порівняно неважкі частини рундука Сари Соломонівни. Потім, увійшовши до неї в довір'я, вони допомагали її братові Яші перевозити й крам.

Одного разу Сара Соломонівна сказала:

— Ой, коли б ви знали, хлопчики, як важко тепер працювати торговцеві… Як усе дорого — патенти, податки… Обгортковий папір, і той дорогий. Ой, який дорогий папір, дорожчий ніж сам товар…

— По чому ж тепер папір? — з чемності поцікавився Янкель.

— Не кажіть, — зітхнула Сара Соломонівна. — Тридцять мільйонів пуд.

Коли товариші, перетягнувши рундук на квартиру Сари Соломонівни, на Катерининський канал, поверталися до школи, Пантелєєв сказав:

— Знаєш що, у мене виникла ідея. Давай збирати папір…

— Що-о? — закричав Янкель.

— Будемо збирати папір, — повторив Пантелєєв. — Пуд зібрати не так довго, якщо збирати навіть старі зошити й газети; а пуд коштує два карбованці золотом, це все-таки додасть до нашого фонду…

— Ай правда, — задумався Янкель. — Давай спробуємо, може, цим наблизимо здійснення нашої ідеї, — усміхнувся він…

— Баку… — мрійливо прошепотів Пантелєєв.

З того ж дня вони почали збирати папір… Найперше зібрали всі старі, списані зошити й газети. Виявилося не так багато — всього чверть фунта. За тиждень зібрали дванадцять фунтів.

— Е, це довге діло, — зітхав Янкель.

А проте не минуло й місяця, як вони зібрали пуд і шість фунтів паперу, який понесли до Сари Соломонівни й продали їй за двадцять п'ять лимонів. Крім того, вони одержали від Сари Соломонівни й місячну плату за перенесення рундука. В їхньому «фонді» вже було близько п'яти карбованців золотом.

А тут іще трапився цей випадок…

Одного разу Янкель обмінював у бібліотеці книжки… Він лазив по запилених полицях, шукаючи «Голод» Кнута Гамсуна… Бібліотекарка Марія Федорівна сиділа за столом, приймала книжки від інших уліганів, обмінювала їх. Янкеля за шафами їй не було видно. Він заліз по драбині на найвищу полицю, сподіваючися хоч там знайти потрібну книжку. Але на верхній полиці, найбільше запиленій і навіть затягнутій павутинням, він наткнувся на книжки, непридатні до читання сучасній молоді…

Це були «Зведення законів Російської імперії» і «Урядовий вісник» за 1896 рік. Таких книг на полиці було понад сто штук.

Янкель витягнув один том «Зведення законів». Книжка була не дуже й товста, а важила фунтів десять… Янкель недовго думаючи озирнувся і сунув «Зведення» за пазуху, під пояс. Не помічений Марією Федорівною, він вийшов з бібліотеки і пройшов у клас.

— Доповнення до фонду, — сказав він Пантелєєву, який сидів за партою і старанно малював дуже поганого ковбоя.

Пантелєєв узяв книжку і, перегорнувши, спитав:

— Де ти викопав цей мотлох?

— Мотлох, а коштує грошей, і немалих, — відповів Черних. — Я поцупив її в бібліотеці. Таких книжок там сила-силенна, і потягти їх легко.

Пантелєєв задумався.

— Ось що, — сказав він. — Тягнути це треба. У мене виникла думка, завдяки якій ми зможемо цілком чесно стати багатіями.

— Чесно — багатіями? — здивувався Янкель.

— Так. Тобто чесно зовні. По суті, це буде афера, панама…

Янкель зацікавився:

— Ну, ну, давай далі.

Пантелєєв перегорнув сторінку.

— Бачиш, тут дуже багато чистих аркушів… Ти впіймай Вікмиксора і покажи йому книжку.

— Показати книжку? Ти що — здурів?

— Засохни… Покажи Вікмиксорові і попроси, щоб він дозволив узяти цей «непотрібний мотлох» для використання на журнали.

Янкель подумав хвилину і засяяв:

— Розумію!..

Трохи згодом до класу ввійшов Вікмиксор. Він розговорився з хлопцями, когось обіцяв записати, комусь велів здати в гардеробну пальто. Коли вже збирався йти з класу, до нього підійшов Черних.

— Вікторе Миколайовичу, — опустивши очі, сказав він. — У мене до вас прохання.

— Що таке?

Янкель витягнув книжку.

— Ось… У бібліотеці я знайшов старі книжки, «Зведення законів», вони тепер нікому не потрібні… Можна мені взяти для малювання? Там їх небагато…

— Гм… Малювати, кажеш? Що ж, візьми. І правда — нікому не потрібна старовина.

Тільки-но Вікмиксор вийшов з класу, Янкель і Пантелєєв кинулись у бібліотеку і, взявши з полиці десяток книжок, понесли їх до виходу.

— Хлопці, ви куди? — закричала Марія Федорівна.

— У клас, — недбало кинув Янкель. — Нам Віктор Миколайович дозволив.

Вихователька провела їх здивованим поглядом. Увечері вона спитала у Вікмиксора, той підтвердив слова Янкеля.

А Янкель і Пантелєєв за якийсь тиждень натягали з бібліотеки майже десять пудів паперу. Папір вони зносили на подвір'я і ховали під сходами флігеля.

Нарешті, вирішивши, що наносили вже достатньо, вони припинили «чесне розкрадання» і задумалися про те, як переправити вантаж на Покровський ринок.

— Треба найняти хлопців, — запропонував Пантелєєв.

Вони підшукали в молодших класах десять чоловік, які погодилися за невелику винагороду віднести папір на ринок.

♦

Громадяни, які проходили того вечора по Старопетергофському проспекту, побачивши вервечку хлопчаків, що спокійно несли на поголених головах паперові паки, злякано шарахалися вбік.

— Господи! — вигукнув хтось. — Та що ж це, здасться, негри йдуть, караван невільників з слоновою кістю!

— Не турбуйтеся, — відповів Янкель сповненим гідності голосом. — Це не негри. У негрів фізіономії чорні, а в цих товаришів звичайнісінькі.

— Не створюйте паніки, — додав Пантелєєв.

Пантелєєв та Янкель ішли попереду «каравану», зрідка допомагаючи стомленому «невільникові» і беручи у нього вантаж.

«Караван» без особливих пригод дійшов до Покровки. Там вантажовласники розпорядилися, щоб напір склали на парапет церковної огорожі, наказали пильно зекати, а самі пішли шукати покупців.

Покупців знайшли дуже швидко. Три пуди купила Сара Соломонівна, решта сім миттю розійшлася по м'ясних рундуках рийку.

У сламників на руках появилася не бачена ними раніше сума — двісті шістдесят лимонів. Шістдесят лимонів вони великодушно віддали вантажникам і з тим відпустили їх…

Лишалося тільки купити червінці.

Пішли до валютників, які тоді буквально обліплювали всі входи й виходи ринку. Курс червінця становив вісімдесят мільйонів карбованців грошовими знаками; хлопці купили два червінці. Два заповітних білих папірці опинилися у їхніх руках.

Решту грошей вони того ж дня прогуляли — пішли в кіно, накупили цигарок, ковбаси й хліба.

А два червінці до пори до часу заначили міцно й надійно.