Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Це він! Ондечки! ВЛАСНОЮ ПЕРСОНОЮ!

Було ясно як день, що Лініусові, який хилитаючись стояв на самім краю парапету, загрожує смертельна небезпека. Він шалено, розпачливо махав руками до натовпу внизу. Потім його нога послизнулась, і всім, хто за ним спостерігав, здалося, ніби він от-от зірветься і розіб’ється на смерть об бруківку на долині. Увесь натовп як один ахнув, і площа відлунила цей гучний вигук жаху, а ще за мить — гул полегкості, коли Лініусові пощастило втримати рівновагу.

— Він був на волосинку від смерті, — промурмотів хтось поряд.

— Цього разу йому справді пофортунило, — озвався другий, — але боюся, щастя от-от його зрадить.

Маріс повернулася до них.

— Тоді хтось має врятувати його, поки не пізно, — сказала вона.

Обидва розмовники знизали плечима і відвернулися — решта продовжували балачку.

— Що має бути — того не минути!

— Щоб мене кров гаряча залляла, йому не викрутитися з цієї халепи!

— Згадаєте моє слово, ще не настане ніч, як нам доведеться шукати нового Найвищого Академіка!

Маріс рвучко повернулася до натовпу, її очі палали гнівом.

— Треба його врятувати! — закричала вона.

— Може, скажете, як, панночко? — озвався чийсь ущипливий голос. — Гоблінівській гвардії — і тій нині його не врятувати!

Квінт, працюючи ліктями, протиснувся вперед, обкрутився на місці й обвів очима юрбу.

— Ганьба на ваші голови! — закричав хлопець. — Професор вартий тисячі таких, як ви! Можете собі стовбичити і спостерігати, як гине Найвищий Академік нашого великого міста, але від мене цього не діждетесь!

Він широко ступнув уперед, але ту ж мить відчув, як хтось ухопив його за руку.

— Квінте! — озвався чийсь голос.

Хлопець повернувся кругом і побачив Маріс. Ув очах у неї стояли сльози.

— О, Квінте, — повторила дівчина, — чи ти нічого не забув?

Квінт замулявся. Його чорні з синявим полиском очі запитально розширились.

— Але ж це вогонь, Квінте, — обливаючися слізьми, заквилила Маріс. — Ти ж бо знаєш не гірше за мене, якого жаху наганяє на тебе вогонь. У тебе нема шансів. Ні, якщо ніхто з оцих героїв-науковців не врятує батька, тоді доведеться зробити це самій! — Вона зневажливо зирнула через плече на фізіономії роззяв і сягнистою ходою рушила до входу в палац.

Квінт схопив дівчину за лікоть.

— Я син небесного пірата, — проголосив він. — І в умінні лазити тут зі мною не зрівняється ніхто!

— Але ж вогонь, Квінте! — не здавалася Маріс. — Як же бути з вогнем?

Квінт проковтнув глевтяка у горлі.

— То вже мій клопіт. Без мене твоєму батькові ніяк не обійтися.

Він рвучко повернувся кругом і, перестрибуючи відразу кілька сходинок, помчав до головного входу.

— І мені теж, — прошепотіла Маріс йому вслід.

Подолавши сходи, Квінт, замість бігти до дверей, подерся вгору по жолобчастій колоні праворуч від нього. Він спинався усе вище й вище. Натовп унизу загомонів. Колона увінчувалася рельєфною капітеллю — просто під одним із балконів третього поверху. Впершись у неї ногами, Квінт сягнув угору. Торкнувшись долонями різьблених поручнів над головою, він міцно вчепився в них і підтягся, відриваючись від капітелі.

— Браво! — пролунав чийсь голос.

— А тепер угору на балкон! — порадив хтось.

— Дурниці! — закричав другий голос. — Зависоко! Краще ринвою до Головної вежі!

Одначе Квінт міркував по-своєму. Не вагаючись ні секунди, він забрався на балкон, обминув вогонь, що гуготів з розбитого вікна, і видерся на поблизьку балюстраду. За мить увесь майдан охнув, коли юний учень, кинувши виклик силі тяжіння, скочив на сусідній балкон.

Маріс аж рота роззявила з подиву і змахнула віями сльозу. То дарма, що Квінт боявся вогню: життя на кораблі небесних піратів виробило у ньому неабияку спритність і начисто позбавило страху висоти.

Ось він перестрибнув удруге, долаючи розверсту під ним порожнечу, на інший балкон. Перестрибнув утретє. І — наостанок — учетверте.

— Що-бо він робить? — чудувався натовп. — Чому він не лізе просто вгору?

Усе стало ясно за мить, коли Квінт дістався балкона, найближчого до палацового рогу. Схожий на решту балконів, він, проте, мав одну особливість. Флагшток! Ні, Квінта цікавили не сигнальні прапорці, розмаяні на дедалі свіжішому вітрі, — його більше вабила підіймальна линва. Не мавши при собі піратського абордажного гака, він мусив крутити мозком. Можливо, якщо зладити доброго зашморга і знайти, на що його накинути, йому пощастить зіп’ястися на палацовий дах.

Знявши линву з коловорота, Квінт згорнув її у звій, перекинув його через плече і продовжував своє сходження. Підскочивши, він ухопився руками за край Долішнього парапету і видряпався на нього. Далі, спираючись на перекособочений громовідвід, подерся надвіконною аркадою, а звідти вгору, на широкий цоколь, що виставав з алькова у формі мушлі.

— Він уже майже виліз, — почувся схвильований вигук із натовпу.

— Найважче у нього ще попереду, — застеріг другий голос.

— Що він у біса робить? — запитав третій, коли Квінт несподівано шарпнувся вперед і метнув один кінець линви високо вгору.

— Повилазило, абощо? — почулася роздратована відповідь. — Він хоче заарканити одну з парапетних урн. Щоб потім дістатися нагору.

Маріс із жахом дивилась, як линва шугала над парапетною стіною. Удруге, втретє, вчетверте перелітала вона через неї, але щоразу верталася назад.

«Давай, давай! — підганяла вона його подумки. — Ти зможеш!»

П’ятий кидок… Шостий… Линва знову розминається з ціллю. І тільки з сьомої спроби грушеватий зашморг так легко ліг на скульптурну дахову урну, що могло видатися, ніби досі він просто «валяв дурня».

Натовп затамував подих. Маріс подумки читала молитву. А за