Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Щойно я відняв від карбованого відбитку Велику печатку Найвищої канцелярії, — провадив Лініус, — як важкі різьблені двері плавко відсунулися. Двері, не торкані багато сотень літ, ковзали легко й безшелесно. Я переступив поріг. Після стількох зусиль, стількох відчайдушних спроб проникнути в неї, я нарешті стояв усередині покинутої лабораторії, про яку стільки начитався.

— Я підніс ліхтаря високо вгору — і завмер. Неосяжна печера, де я опинився, нічим не нагадувала решти лабораторій, що їх мені випадало бачити до і після неї. Фантастичне, дивовижне видовище…

Маріс жадібно ловила кожне батькове слово. Вона хотіла запам’ятати найменшу подробицю.

— Я стояв у величезній, склепінчастій камері, видовбаній у твердому скельному ядрі. Величезні скляні рури, немов велетенське покручене коріння, тяглися звідусіль у склеп, витикаючись зі стін і звисаючи зі стелі, інші, ще грубші, п’ялися вгору з долівки. Деякі рури були герметизовані. Деякі вільно погойдувались. Більша ж їхня частина, переплітаючись і розгалужуючись, утворювала велику заплутану мережу.

— Спершу мені здалося, ніби я всередині якогось гігантського механізму. Але, постоявши там і розглянувшись довкола, я не міг вийти з дива: враження було таке, ніби це все колись було живе. У самій конфігурації рур було щось від органічної структури — вони нагадували вени та артерії чи якусь велетенську нервову систему. Ту ж мить я надумав знову вдихнути життя у цей величезний безживний склеп.

— Перша моя візита до лабораторії була коротка. Та невдовзі я повернувся, маючи при собі настінні смолоскипи, відро зі щітками, а також усі сувої та пергамени з описами лабораторії, які на той час мені вдалося виявити.

— Тепер Старожитня лабораторія була яскраво освітлена, і я чистив, замітав і глянсував її, аж поки кожен її вершок засяяв, як новий. О, Маріс, годі передати, яке я відчував піднесення: мені випало повернути цьому місцю його колишню славу… — Лініус замовк, аби перевести дух. — Поприбиравши грубі шари пилу, я з’ясував, що мережу рур, на перший погляд безладну, насправді було продумано до найменших подробиць. Рури та їхні більші й менші розгалуження утворювали надзвичайно складну систему, яка дозволяла тримати під контролем їхній летючий вміст і керувати ним. І, як зазначалося в сувоях, кожна деталь — від найширшого каналу до найвужчого патрубка — мала своє призначення.

— Деякі з тонших рурок утворювали шкляні сфери, блискучі, мов стиглі овочі. Поміж рештою шкляних дудок висіли, сполучаючись із ними, тоненькі, мов павутиння, сітки, а посередині лабораторії просто з долівки п’явся вгору жмут грубих рур, нагадуючи трьох пітонів — кільчастих, в’юнких, із роззявленими пащеками. А помежи ними стриміла здорова центральна рура, куди, мов притоки у Крайріку, впадали решта труб.

— У самому центрі лабораторії кілька сходинок вели до круглястої платформи, облямованої силою важелів, коліс та педалей. Як і решта обладнання Старожитньої лабораторії, цей хитромудрий пристрій також мав своє призначення. Лишалося тільки з’ясувати, яке саме.

Лініус повернувся до своєї дочки.

— О, Маріс! Це було суще диво! Час летів так швидко, що я заледве розрізняв, де день, а де ніч. Безліч годин я проводив у Великій бібліотеці, з’ясовуючи призначення того чи того пучка рурок, потім знову поспішав до лабораторії і провадив досліди — тільки для того, аби відкрити щось таке, чого я не помічав раніше і що тепер знову гнало мене до сувоїв. Я просто зрісся з отим усім, Маріс. Я був надто заклопотаний, аби виконувати решту своїх обов’язків науковця, і надто збуджений, аби відчувати потребу в їжі та питві, — навіть сон почав мене обтяжувати і я мріяв про те, як би без нього обійтися.

Маріс кивнула головою, але не озвалася й словом. То ось чому він видавався шаленцем! А вона гадала, ніби батько недужий, або, ще гірше, схибнувся. Вона так переживала! Ледь усміхнувшись, дівчина присунулась до батька ближче і заспокійливо взяла його за руку.

— Мій перший серйозний прорив стався через кілька місяців, — схвильовано вів далі Лініус. — Суворо дотримуючись настанов, знайдених у давньому пергамені, я відкрутив ковпаки трьох герметизованих рур, тих, що витикалися з долівки, і сполучив їх із трьома рурами, які трикутником звисали зі стелі високо над моєю головою. Потім, тремтячими руками, я схопив важелі в основі перших трьох труб і відвів їх угору — один по одному. Коли я упорався з двома першими важелями, нічого не сталося, та коли клацнув третій відхилений до краю важіль, із нутра всіх трьох труб зненацька вихопився рев.

— Я злякано відсахнувся назад і помчав до платформи з золотниками. Звідусіль у силі-силенній сполучених між собою рур рипіло, гримало, свистіло і сичало — то по них ринуло повітря. На початку також було чути силечу дивних плюсків та незграйних стуків-грюків — то скрипіли, працюючи, внутрішні клапани розблоковувалися ходи. Невдовзі, однак же, ця вся звукова какофонія урвалася, — слух ловив тільки пульсування повітря, яке всмоктувалося всередину і помпувалося по всьому лабораторному начинню. — Лініус звів очі на слухачів, його обличчя сяяло з утіхи. — Я впорався зі своїм завданням, — заявив він. Я знову вдихнув у Старожитню лабораторію життя. Пора було провести кілька попередніх дослідів.

Він підвівся з подушок.

— Найперше я добув жменьку небесних кристалів, які так тобі, Маріс, припали до вподоби. Червоні, жовті, зелені, багряні — усі вони утворилися в сітчастих конструкціях. Опанувавши це мистецтво, я звернув свою увагу на іншу частину лабораторії. І виготував психозілля — добуті з негодяної атмосфери згустки дивацьких мазей у скляних сферах. Колись давно старожитні вчені вживали їх, щоправда, у мізерних кількостях, у всіх галузях медицини. Наприклад, дрібка «жадліну» поліпшувала апетит, а про мікроскопічну дозу «лютію» казали, що вона лікує геть-чисто все. — Академік сором’язливо звів брови догори. — Що ж до мене, то я прилюбився до «веселону», — зізнався він і зітхнув. — Саме він