Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Хоч би що ти розповів, моя любов до тебе, тату, не похитнеться! — палко запевнила Маріс. — Даю тобі слово, — всміхнулася дівчина. — Ти зупинився на Чорнодеревній палаті.

Академік, споважнівши, кивнув головою.

— О, Маріс, люба моя доню, Чорнодеревна палата — одна з найдавніших скарбниць у палаці. Найдавніших і найтаємніших. Так, Щип про неї не прохопився й словом, поки не впевнився, що я заслуговую на його довіру. На її дерев’яних стінах вирізьблено докладну історію Санктафракса. І як вирізьблено! Безліч виконаних на дереві картин, оправлених у рельєфні, візерунчасті рами. Картин оздобних, закрутистих, позначених ряснотою вишуканих деталей…

— І збіса незручних для витирання, — промурмотів Щип, відтак, зоставивши тацю з зіллям, пройшов до порогу і покинув опочивальню. Він не може правити теревені цілісінький день, на нього чекають важливі справи.

Його зникнення лишилося непоміченим.

— Просто якесь диво! — палко провадив Лініус. — Різьблені картини видаються майже живими. А які історії вони воскрешають! «Благословення Летючої скелі»… «Оповість про братчика Руктуса та блукай-бурмила»… «Легенда про Іменну вежу»… «Облога Великого небесного дракона»… А згодом, ознайомившись із ними ближче, я виявив, що кожна сцена була оточена плетивом кручених візерунків, схожим на сплутане гілля терників Темнолісу. Спершу я взяв його за звичайний декоративний орнамент, одначе жоден старожитній різьбярський витвір у цій казковій палаті не міг бути просто прикрасою. Численні візити до Великої бібліотеки та незліченні години, присвячені студіям закурених манускриптів виявили, що це — кутастий шрифт Стародавньої мови. То був достотний голос Перших учених — ще давніших, ніж найдавніші сувої Великої бібліотеки, — вкарбований у стіни. — Його очі спалахнули дитячим запалом. — Голос незрівнянної чарівності, тріумф генія тих, хто жив задовго перед нами.

Маріс усміхнулась. Давно, дуже давно не бачила вона свого батька в такому піднесеному стані.

— Ти тільки подумай, Маріс! — вигукнув він. — У Чорнодеревній палаті закарбована сливе вся історія Санктафракса — і той день, коли стародавні вчені припнули велику летючу скелю Якірним ланцюгом, і сторіччя гармонії та вченості, і Великий розкол, коли старожитні академіки поділилися на землезнавців та небознавців, і навіть Перші чистки… — Він замовк, щоб перевести дух. — І зненацька все уривається — сьома стіна так і лишилася розцяцькована лише наполовину. Десь-найпевніш різьбярів, через їхню належність до різьбярів землезнавчого ухилу, було витурено з Санктафракса. — Лініус скрушно похитав головою. — Отака жахлива, отака ганебна пляма…

З надвору почулося бемкання дзвону на ратушній вежі. Маріс нервово здригнулася. Минуло вже стільки часу, одколи Квінт залишився сам-один у кам’яних щільниках!

— А Старожитня лабораторія? — запитала вона батька. — Її також зобразили різьбярі-чорнодеревники?

— Атож, — відказав Лініус, і його очі знову прояснилися. — А тож, зобразили. Мінливе обличчя Санктафракса різьбилося там сторіччя за сторіччям. Будівництво споруд, зведення Головного віадука, прокладання тунелю і заснування Скарбівні… Чи то пак Великої лабораторії, — поправився він, коли Чіпус буркнув щось собі під ніс. — А також пробиття Великого західного тунелю, — провадив Лініус, обертаючись до Маріс. — Саме цей тунель, — до нього можна було дістатися тільки нижньонебовою кліткою, — вів до другої, Старожитньої лабораторії.

— Тож можете собі уявити моє хвилювання, коли я випадково нагледів тамтой загублений осередок ученості. Це місце започаткували кілька найблискучіших умів, що їх будь-коли знав Санктафракс, і мені страх кортіло побачити лабораторію на власні очі. — Він спохмурнів. — Але тут поставали реальні труднощі. З різьби пізнішого часу я дізнався, що лабораторію занедбано, а тунель до неї завалений. А в найостанніших записах ані тунель, ані лабораторія не значаться взагалі. — Лініус провинно похнюпив очі. — Гадаю, я мав негайно відмовитися від своєї затії, — зронив він. І, помовчавши, додав: — Але не зміг!

— Не зміг, — повторила Маріс, неспроможна приховати колючих ноток у своєму голосі.

Лініус приязно глянув на дочку.

— Так, я знаю, що нехтував тебе, — зізнався батько. — Грішний, каюся. Я знехтував усі свої обов’язки… Та що я міг удіяти! Надто великі були чари, щоб їм опиратися. Що більше я відкривав нового, то більше прагнув… то більшу мав потребу відкривати. Я ж науковець, Маріс, попри всі свої вади. Ти ж розумієш мене, чи не так?

— Так… гадаю, так, — неохоче відповіла Маріс.

— Я уявляв себе великим дослідником, який розкриває забуті таємниці цілого втраченого світу, — вів далі професор, і очі його палали завзяттям. — Попервах справа посувалася звільна. Давнє письмо важко читалося, а подекуди, оскільки й сама мова була архаїчна, — і розумілося. Мені доводилося вчащати до Великої бібліотеки, де пощастило виявити ще й інші давні сувої. Вони й допомогли мені в моїй нелегкій справі…

Він знову замовк, і Маріс бачила, як він повернувся до старого бібліотекаря. Обличчя Лініусове засяяло вдячністю.

— Я багато чого тобі завдячую, Чіпусе, — сказав він. — Дуже багато. Ти перший показав мені давні словники та лексикони. Ти навчив мене основ Старожитньої мови. І ти ж напоумив мене, як користуватися бібліотекою — на яке дерево лізти, щоб знайти потрібні відомості, як правильно вибирати гілку… — Він похитав головою. — Ех, знав би я, що ти там!

— Що ж, може, мені, зрештою, і слід було зголоситися, — сказав Чіпус. — Я б міг трохи вставити тобі ума і в зародку придушити цей несусвітній навісний героїзм…

Проте Лініус енергійно тріпнув головою.

— Мене б ніщо не зупинило, — запевнив він. — Я був одержимий, Чіпусе. Сп’янілий. Я був певен: у Старожитній лабораторії коїлося щось неймовірне. Тож мені лишалося одне: вперто домагатися розкриття її таємниці. Зрештою по багатьох довгих тижнях досліджень я з’ясував усе, що міг. Настав час дослідити Старожитню лабораторію безпосередньо на місці.

— А я гадала, вона опечатана, — озвалася Маріс.

— Так воно й було, — кивнув головою Лініус. — Але я згоряв од цікавості. І не міг утриматись, щоб не піти подивитися самому. І ось я вперше вирушив туди в небовій клітці. — Він подався вперед, по-змовницькому стишуючи голос. — Треба було діяти дуже обережно, — провадив він. — Одне те, що багато клопоту завдавало керування повітряною кліткою, а друге — я мав критися