Торт у небі - Джанні Родарі

Час від часу вони надибували зацукровані вишні,наче то були кілометрові стовпчики. Паоло, який ішов уперед із запалом дослідника, просто обминав їх, Ріта ж напихала ними рота. Однією рукою вона допомагала братові розширювати тунель, а другою обмацувала стіни з морозива крем-брюле. То вона підносила до рота якогось фаршированого горіха, уважно розглядала дивні камені під ногами: це був здебільшого підсмажений мигдаль чи зацукровані горіхи.

— Та працюй же, працюй! — підганяв її Паоло. — Ні, не там, рий у цьому напрямі, треба йти за радіусом, тоді й дістанемося центра.

— Шкода. Я відчуваю, що праворуч тягне прохолодою… Тут, певно, є морозиво, у цьому торті…

— Жаль, що ми не взяли з собою компаса, щоб орієнтуватися.

— А навіщо? Тут-бо скрізь торт: на півночі і на півдні, на сході і на заході. Ой, скільки тут лікеру! Слухай, а ми не сп'яніємо? Ой-ой! Дощ пішов! Дай покуштувати… Це не вода, а марсала, вино! Рятуйте, тону! Але ні, це мені тільки здалося! Ми йдемо по бісквітах! Тільки краще б під ногами було мигдальне тісто, воно надійніше.

Паоло ні на мить не переставав рити. Не розтуляючи рота, він по думки складав список матеріалів, які траплялися на дорозі: малинове варення, турецький виноград, крем, фісташкове морозиво…

Раптом він завмер і тривожно стиснув руку Ріти.

— Погаси ліхтарика! — наказав він пошепки.

— Правда. І без нього стало видно… А чому?

— Цить. Поглянь сюди.

У стіні від удару лопатки з'явився отвір, звідки йшов промінь світла. Ріта зазирнула туди. Там була печера, а в ній сидів якийсь чоловік. При світлі торшера, вправленого в зацукрований апельсин, він гарячково щось писав на кількох аркушах, що лежали у нього на колінах.

— Та це ж Джепетто! — прошепотіла Ріта.

— Так, а ти — Фея з блакитним волоссям… He мели дурниць. Дай мені поміркувати.

Десь зо дві хвилини Паоло й Ріта по черзі зиркали в отвір.

— Ти щось надумав?

— Ще ні.

— Скажи мені хоча б, що ти хочеш надумати, то й я думатиму про те саме. А просто так чекати дуже нудно.

— Гаразд, назвемо його хоча б синьйором Джепетто, так, щоб якось його назвати, — відповів Паоло. — Але хто він? І що він тут робить, усередині торта? Як сюди потрапив?

— Не знаю. Може бути, так само, як і ми. А втім, бач, він щось пише! Це, мабуть, письменник. Або журналіст.

— От добре, тепер тобі є про що думати. Тільки цить, а то він нас помітить.

Ріта заспокоїлась і стала лизати стіну з морозива. Але зненацька тишу порушив голосний собачий гавкіт. Це було так несподівано, наче вибухнула бомба.

— Дзорро! — вигукнула Ріта. — Він знайшов наші сліди і прибіг за нами!

— І все пропало! — сказав Паоло. На жаль, хлопчик теж заговорив надто голосно: з несподіванки забув про обережність. Дзорро, радісно гавкаючи, кинувся до дітей. Паоло знову глянув у отвір і затремтів: загадковий синьйор Джепетто стурбовано схопився і став прислухатися.

— Тихо, Дзорро! — пошепки наказав Паоло. Пес ліг, крутячи хвостом.

— Синьйор Джепетто почув нас, — сповістив Паоло. — Він обходить свою печеру, прослуховує стіни…

— Здається, зараз саме пора втекти.

— Стривай. Я хочу дізнатися…

— Ось він дізнається, що ми тут, і тоді буде пізно…

— Цить! Він поруч!

Таємничий мешканець торта, обстежуючи стіни своєї печери, підійшов якраз до того місця, де кілька хвилин тому Паоло прорив лопаткою вікно. Паоло зміг розгледіти його зблизька. Це був чоловік майже старий, майже лисий, майже горбатий: усе в нього було «майже», крім окулярів. Вони були не «майже величезні», а просто величезні — кожне скельце завтовшки з палець, а за скельцями поблискували дуже рухливі й дуже чорні очі.

На ньому був довгий сірий балахон, щось середнє між вантажниковим халатом і крамаревим фартухом. З-під розстебнутого комірця визирав косий клапоть краватки.

— Тікаймо, Паоло!

Але Паоло мов прикипів до отвору. Він не відійшов навіть тоді, коли синьйор Джепетто уткнув у те віконце свої окуляри. З того і з цього боку стіни (з фісташкового морозива, як ми вже знаємо) дві пари допитливих очей сторожко дивились одна в одну. У Паоло зі страху по спині побігли мурашки, але він не зрушив з місця. Загадковий синьйор Джепетто, звісно ж, анітрохи не злякався; він тільки щось сердито крикнув:

— Сквак, сквок, карапак, пік! Приблизно так звучало те, що він вимовив.

Паоло і Ріта були вражені. А Дзорро скочив і ну гавкати що є сили.

— Брік, брок, караброк, пок! — прокричав старий і, засунувши руки в отвір, почав розширяти його. За якусь мить він продовбав велике вікно і всунув у нього свою голову, квакаючи далі незрозумілою мовою.

— Мерщій тікаймо! — заверещав Паоло. Він швидко позадкував, не зводячи очей з обличчя, яке, освітлене Рітиним ліхтариком, видніло на тлі зеленавої стіни. Тоді Паоло побачив — чи йому здалося, що побачив, усмішку, що з'явилася за товстими скельцями окулярів і розлилася по всьому обличчю старого… Але тої ж хвилини діти кинулись навтікача, пес за ними, — всі троє стрімголов мчали по довгому тунелю, мало не тонучи у кремі, лікері, грузнучи в мармеладних болотах, натикаючись на стіни з бісквітів та пісочного тіста.

Нарешті вдалині блимнуло світло… Ген там унизу… Була вже ніч, але всі прожектори увімкнуто і спрямовано на торт… Паоло хутко розібрав закладений цукатом вихід із торта… Потім він шпурнув далеко вниз свого ліхтарика і крикнув псові:

— Дзорро, взяти!

Псові не треба повторювати команду: гавкаючи, вилетів він із торта і кинувся вниз по стежці, щоб упіймати ліхтарика — так із ним завжди гралися Паоло і Ріта. Промені прожекторів одразу