Торт у небі - Джанні Родарі

— Я все зрозуміла. Поклич мене, коли почнуть підійматися. А я піду почищу зуби.

І Ріта пішла до ванної кімнати. Вона вирішила, поки немає мами, помити голову ляльці. Паоло не спиняв її, вважаючи за марне продовжувати розмову з таким невігласом. А на площі тим часом щохвилини відбувалося щось нове. Слідом за пожежниками в передмістя примчали поліцейські машини. А що там ще суне вулицею, яка веде з Рима? Панцерники! Один, два, три… А далі танки! Один, другий… Може, й гармати везуть? Так, і гармати. Хай йому дідько, навіть ракети!

«Скидається на великий парад», — подумав Паоло, тремтячи з хвилювання.

Однак найцікавіше було дивитися на величезний загадковий предмет, що займав півнеба. Можна було визначити на око його величину — десь близько кілометра в діаметрі. Тінь, яка падала від предмета на брудні дахи будинків, на вулиці, заповнені панцерниками і танками, пригнічувала і ніби погрожувала чимось.

«Чи, бува, не почалася війна?» — подумав Паоло.

Прилетів звідкілясь вертоліт, схожий на металевого дзизкучого комара. Він наблизився метрів на сто до того предмета і став поволі кружляти навколо нього, ніби шукав, де б його найзручніше вжалити.

«Ось побачиш, дасть він тобі!» — подумав Паоло, стаючи на бік сильнішого супротивника. А Дзорро дзявкотів та жалібно повискував.

— Злякався, правда? — спитав Паоло і, нахилившись до пса, почухав йому спину.

— Увага! Увага! — загримів у цей час голос із гучномовця, установленого на одній із поліцейських машин. — Просимо населення зберігати спокій. Військове командування повністю контролює становище. Оголошується стан тривоги. Ніхто не повинен входити в передмістя Трулло або виходити за його межі, поки не буде нового розпорядження. Повертайтеся до своїх домівок, спускайтесь у підвали і спокійно чекайте наказу.

— Увага! Увага! — знову почав гриміти гучномовець.

— Що там кажуть? — спитала Ріта з ванної.

— Та нічого.

— Як нічого? Такий гармидер — і нічого? Мені здається, знову якась реклама. Подивись уважно, чи не роздають якихось подарунків. Минулого разу, коли роздавали паперові кульки, ти не погукав мене вчасно.

Ріта вийшла на балкон, старанно витираючи рушником сухі, мов перець, оченята, аби показати братові, що вона вмилась як слід.

Паоло обернувся до сестри, щоб сказати їй щось, коли це раптом якась тінь промайнула по небу. Може, птах? Ні, тінь була надто велика.

— Лягай! — крикнув він і сам упав на підлогу, охопивши за плечі перелякану Ріту, яка теж кинулась на підлогу.

— Одначе що сталось?

Цієї миті щось упало прямісінько в правий куток балкона, за метр від руки Паоло і за тридцять сантиметрів від лапи Дзорро, який, гарчачи, позадкував назад. «Щось» не вибухнуло, почувся тільки м'який звук «ляп!». Воно залишилося лежати там, поміж двома горщиками з геранню. Паоло зиркнув на нього крізь пальці, якими закривав собі обличчя. Воно мало колір предмета, який завис у небі. Це не бомба. Може, якесь послання?

— Я боюсь! — прошепотіла Ріта. — Давай і ми спустимося у підвал.

— Тоді ми нічогісінько не побачимо і не дізнаємося.

— Але ж мені страшно. І ще, ти ж чув, що сказали…

Голос із гучномовця монотонно повторював розпорядження. Машина повільно рухалася вулицями, зупиняючись біля кожного будинку. Паоло розумів, що підійти до цього металевого предмета, який упав на балкон, його обов'язок. Він повинен по-науковому обстежити його.

«Якби Христофор Колумб боявся так, як я, — подумав Паоло, щоб збороти у собі страх, — то Америку й досі не було б відкрито».

— Що робити? — пхикала Ріта. — Якщо я лежатиму отак і далі, то забрудню піжаму, і мені перепаде від мами.

— Помовч. Мені треба подумати.

Але за нього уже подумав дехто інший. Дзорро, схвильовано крутячи хвостом, обережно, ніби для проби, простяг лапу до предмета і легенько вдарив його.

— Дзорро, назад!

— Не чіпай!

Пес обернувся до дітей, буцімто хотів заспокоїти їх. Його вологі очі неначе промовляли: «Спокійно, спокійно, полиште все мені. У мене чудовий нюх!»

Він висунув язика і на животі поповз уперед. П'ять… Чотири… Три… Два… Один… Лизь!

Язик Дзорро мов приклеївся до металевого предмета і… став жадібно лизати його. Тепер хвіст крутився швидко, як гвинт вертольота.

Тоді Паоло зважився: він схопився на ноги, штурханом відігнав пса і зайняв його місце біля дивного предмета.

— Що це? — спитала Ріта, підводячи свою скуйовджену голівку.

— Зараз роздивлюся. Там, усередині, певно, є послання.

— А ти хіба не чуєш запаху?

— Який запах? Ти просто ще не прокинулась!

Ріта устала й підійшла до предмета, відігнавши собаку, що поривався знову зайняти свою втрачену позицію.

— Можна й мені доторкнутися? — спитала вона брата.

— От дурепа, ти думаєш, я боюсь? Я тільки хочу спершу як слід роздивитися його.

— Але ж запах, хіба ти не чуєш запаху?

— Ти ж знаєш — у мене нежить.

Тоді Ріта стала діяти. Вона простягла руку й доторкнулась до предмета. На пальці у неї залишилася темна пляма. Дівчинка уважно подивилася на ту пляму і рішуче спрямувала пальця собі в рот. Обсмоктала його і знову подивилась: він став рожевий та мокрий від слини. І тут вона радісно закричала:

— Шоколад! Таки я правду казала! Покуштуй! Покуштуй і скажи, що це не так.

Паоло покуштував. Ріта повторила. Паоло покуштував знову. Сумнівів не було: загадковий предмет, що впав із неба, був не що інше, як великий шмат шоколаду. Та ще й першосортного, коли врахувати пахощі, смак та насолоду, яку він приніс дітям.

— Ой, який смачний! — вигукнула Ріта.

— Надзвичайно смачний! — погодився Паоло, напихаючи рота.

— Знаєш, може, це вони нас побачили і скинули шоколад на знак дружби?

— Хто «вони»?