Орден Жовтого Дятла - Монтейру Лобату

— Я їй покажу! — сказав він уголос. — Я таке напишу! А коли вона прийде і примусить мене читати, я це місце пропущу. От що!..

І він почав писати:

«Портрет Емілії. Емілія — безсердечна тиранка Нікого їй не шкода. Коли тітонька Настасія ріже курей, всі тікають і затуляють вуха. Емілія, навпаки, допомагає, дає поради. Крім того, вона страшенна егоїстка. Думає тільки про себе і про свої плани. Тому вона така багата. У мене, наприклад, нема нічого, крім капелюха, а ви зайдіть коли-небудь у ляльчину кімнату Емілії: там такого багато всячини! Цілий музей! Це тому, що вона з біса допитлива, все хоче знати, все її цікавить; що знайде — нічого не кидає, все, каже, в господарстві згодиться. По-перше, вона збирає голови, руки і ноги всіх ляльок, які ламає Кирпа, і робить собі з них родичів. Збирає кольорові скельця, черепочки. Якось вона навмисно розтрощила зелену чашку донни Бенти, щоб доповнити свою колекцію черепочків, бо зеленого у неї, бачте, не було, і, значить, на її думку, колекція була «не в порядку». А щодо порядку Емілія просто навіжена. У всьому любить порядок — жах!

Щодо колекцій вона також навіжена. У неї колекції всього: вона сушить метеликів, сушить жучків, сушить квіти. Вона всячину сушить! У неї є сушений кажан — опудало. І як вона встигає прибирати в своєму господарстві і збирати ці всі колекції, якщо вона цілий день шастає по будинку і по садку? Просто ради собі не дам! Є у неї і колекції марок. Тільки вона їх збирає також по-сво-єму, не так як усі люди. А саме: вирізує з них голівки й інші малюночки і наліплює в альбом.

Емілія — істота незрозуміла. Вона інколи робить безумні вчинки, а інколи виявляє такий розум, що всі просто дивуються. Каже такі дурниці, що вуха в’януть, а раптом візьме та й скаже щось таке, що навіть донну Бенту примусить замислиться. А уява у неї і справді багата: почне мріяти і будувати плани — хочеш не хочеш, а заслухаєшся. І до чого ж хитра, негідниця! Інколи здається, що вона всіх наскрізь бачить і може вгадати сьогодні, що трапиться завтра; хутко мізкує, заперечувати не можу: щодо кмітливості, то іншої такої, як Емілія, в усьому світі не знайдеш…

І які пустощі вона вигадує! Якось, після її чергової витівки, я запитав її:

— Еміліє, та, зрештою, що ви за істота?

Вона задерла цей свій зухвалий вишиваний ніс і сказала:

— Істота незалежна!

Я замислився. Справді, Емілія — найнезалежніша на світі істота. Навіть імення всім дає інші, які, на її думку, підходять. Носорога називає Киндим, мене — Маїс… Ну що ви на це скажете!

Уперта вона страшенно: коли що надумає, то причепиться до вас, мов кліщ, — не віддереш. Так що ви вже на все погоджуєтеся, аби тільки відчепилася. Та, якщо ска-зати по совісті, хоч би як ми її всі лаяли і дурною, і впертою ослицею, і як-небудь ще, а коли сутужно, все ж пристаємо до неї: «Еміліє, ну що ж ти, придумай що-небудь! Де ж твої ідеї?» А ідей в Емілії більше, ніж бліх у бродячого пса. Зате вже як вона пишається своїми витівками, як кирпу гне! Навіть буває невдоволена, коли придумає хтось інший щось добре.

— Моя сила не в руках, а в голові,— каже.

Це так: варто Емілії ударити себе по голові, як з цієї голови починають вилітати думки, як оси з кубла. А то, разом, підіпре голову руками, начебто витискує думку, посидить так трошки і раптом блисне очима — значить, думка вже є. Та, гадаєте, вона завжди дасть вам пораду? Нічого подібного: тільки у великій небезпеці чи тоді, коли відбувається щось надто важливе; дрібниці життя її, бачте, не цікавлять. Зате треба сказати, що з усякої скрути вона завжди знаходить вихід: скільки разів вона всіх рятувала від лиха. От-от, здається, «кінець світу», як каже тітонька Настасія, і нараз Емілія утне якусь із своїх штучок, і дивишся — все уладналося. Адже вона нічого не боїться, ні перед чим не зупиняється і ніколи не ходить похнюплена.

Думки у неї — як блискавки, а очі — як далекоглядні труби: коли б на місяці була блоха, вона б і її побачила — їй же скрізь утрутитися треба! І ось що обурливо: попри всі її дивовижні вади, її чомусь всі навколо дуже люблять — без неї не обходиться ніякий захід. Та й не може обійтися, тому що від Емілії ви нікуди не сховаєтесь — вона однаково вас наздожене, як вітер. Одного разу…»

В цьому місці записок увійшла Емілія.

— Ну, як справи, графе? Ще розділ написали?

— Написав, — відповів граф, трошки зніяковівши. — Не розділ, так…

— Про що?

Граф не знав, як викрутитися:

— Я написав про… про те, як ви…

— Ах, графе, графе! — урвала Емілія. — Ви вмієте брехати не краще за мене… У вас такий вигляд, як у кицьки, що знає, чиє м’ясо з’їла. Давайте-но сюди мої записки!

Бідний граф почервонів по самі соломинки. Це чортеня обдурити ніяк не можна! Він мовчав. Емілія схопила аркушики і пробігла очима останній розділ. Замислилася… Але граф даремно тремтів і ждав страшної сцени: ніякої сцени не сталося. Емілія тільки сказала:

— Ви мене зрадили, сеньйоре. Написали тут всіляку гидоту, видно, хотіли зганьбити мене перед читачами. Проте, якщо подумати, то все правда. Брехати не люблю, отож хай залишається.

Вона знову перечитала останній розділ:

— Так, у мене є всі ці риси і ще багато інших. Нічого викреслювати не треба; навпаки, можна додати…

І раптом Емілії спало на думку:

— Знаєте що, графе? Ви можете собі йти. Я сама закінчу мої записки.

Вона не дуже чемно виштовхнула графа з комірчини, взяла в руки перо і замислилася…

Розділ п’ятий

Донна Бента знаходить записки Емілії. Педріньйо і Кирпа — в комірчині

Але тут у двері постукали. Це була донна Бента.

— Мене здивувало, що сьогодні тихо, і я прийшла подивитися, в чому річ, — сказала добра бабуся.

— Все гаразд, донно Бенто. Просто я пишу записки. Граф почав, а я докінчу.

— І що ж ти пишеш?

— Я пишу, що було. Я пишу правду, а інколи вигадую всякі фантазії.

— Якщо ти вигадуєш фантазії, то це фантастична повість, а не записки.

— Це фантастичні записки. Хочете