Орден Жовтого Дятла - Монтейру Лобату
Наступний урок був про квіти.
— Квітка, — пояснювала Емілія, — це яскравий і запашний сон, який рослини своїми коріннями витягують з темряви землі і розкривають у повітрі.
Коник мовчав, може, через те, що був схвильований високомовним стилем Емілії, а може, через те, що не вмів говорити».
Розділ третій
Між графом і Емілією відбувається розмова. Наполеглива лялька і покірливий Маїс
Граф саме дійшов до того місця записок, на якому закінчується попередній розділ, коли Емілія впурхнула в комірчинку.
— Ну, як йде робота, Маїсе? — поцікавилася вона. — Написали що-небудь? (Останнім часом у Емілії з’явилася звичка називати графа де Кукурудзо запанібрата — «Маїс»).
— Та вже чимало, Еміліє… Я описав, як ви давали уроки безхвостому коникові.
— І ви розповіли, як я розумно пояснювала, і всі мої думки виклали, так?
— Все як є.
— Тоді прочитайте вголос.
Граф прочитав написане. Емілії сподобалося.
— Ну, я бачу, мої записки йдуть швидко, — сказала вона. — Дуже добре! Я хочу довести всім, що я все вмію: гратися, полювати, писати записки…
— Ах, ви вмієте писати записки? — ущипливо промовив граф. — Значить, писати записки чужою рукою і чужою головою — це значить вміти писати записки?
— А що ви думаєте, графе? Хіба мало є на світі людей, які роблять справи чужими руками і одержують гроші за чужу роботу, а славу — за чужі ідеї? І ще називають це «вміти влаштовуватися»… А я ж тільки хочу, щоб мої записки були якнайкращі.
Граф зітхнув:
— Та це ж недобре, Еміліє… А якщо я відмовлюсь і кину ваші записки, що ви тоді робитимете?
Емілія зареготала:
— Дурненький! Гадаєте, розгублюся? Я попрошу Киндима, це дуже грамотний носоріг, він мені і закінчить книгу. Він мене дуже слухається, не так, як дехто… Отож краще працюйте далі і, головне, пишіть правду.
Бідний граф знову зітхнув.
— Так про що ж тепер писати? — запитав він. — Хоч тему підкажіть!
— А ви опишіть, як ми познайомилися з Пірцем, як він раптом зник, коли ми повернулися з Країни Байок, і як ми йому надіслали листа, пам’ятаєте? Педріньйо написав листа і послав Рабіко наздоганяти Пірце. В листі говорилося: «Друже Пірце! Напиши, коли ти знову приїдеш? І куди повезеш? І взагалі ми тут усі маємо сумнів, як тебе звуть по-справжньому? Напиши. Тільки не бреши. Напиши серйозно. Твій друг Педріньйо». Того листа Педріньйо написав похапцем на папері, в який раніше було загорнуто бутерброди з шинкою. Я це добре пам ятаю, бо я сама підібрала цей папір із землі і дала Педріньйо, щоб він написав листа. Педріньйо написав, склав листа дуже акуратно і сказав Рабіко: «Біжи швидше за ним, віддай і підожди відповідь».
Нараз граф урвав Емілію.
— Пам’ятаю, пам’ятаю, все було саме так. Далі я розповім сам. Рабіко побіг, та скоро зупинився і сховався за мурашником. Лист смачно пахнув… Ну, одне слово, запах шинки запаморочив Рабіко голову, і він з’їв лист разом з усіма запитаннями, навіть не догадавшись спочатку прочитати, щоб хоча знати зміст і передати словами. І за півгодини…
Емілія заткнула графові рот:
— Я сама, я сама! Через півгодини Рабіко повернувся, прикидаючись, ніби страшенно втомився, із злодійкуватим таким виразом, який у нього завжди буває, коли він устругне якусь штуку.
«Готово! — сказав він Педріньйо. — Я віддав листа».
«А відповідь?» — запитав Педріньйо.
Рабіко зніяковів і почав запинатися.
«Відповідь? — перепитав він. — Відповідь… відповідь так-ка… що він дя-ку-є за твій прощ-щ-щальний при-віт-т-т і каже, що коли повернеться додому, то зраз-зу-зу ж-ж… зраз-з-зу ж-ж…»
Педріньйо скипів:
«Прощальний привіт? Я йому написав прощальний привіт?! Я в цьому листі тільки запитував, як його по-справжньому звуть і…»
«Ах, ну звичайно! — вигукнув Рабіко. — Просто не знаю, де моя голова! Атож. Коли я віддав Пірцеві лист, він його прочитав, подумав хвилинку і… і… і… сказав таке: «Скажіть сеньйорові Педріньйо, що… що, може, так, а може, ні». От як…»
«Що ж це за відповідь! — вигукнув Педріньйо і образився. — Пірце мене за ніс водить!»
Та я, тобто Емілія, яка, ви самі знаєте, не дурна, зразу запідозріла, що тут щось не те. Підійшла ближче до Рабіко, непомітно потягнула носом і відчула, що пахне з’їденим листом, тобто шинкою.
«Ти зжер листа, Рабіко! — закричала я. — Від тебе і зараз листом тхне!»
«Я не жер, Еміліє! Слово честі, не жер!..» — поклявся присягопорушник.
«Зжер! Зжер! Зжер!..»
Ви саме цієї миті увійшли, графе, пам’ятаєте? І я сказала:
«Графе, ви вчений шпиг. Шерлока Холмса читали, розслідуйте цю справу. Прикладіть вашу науку до рильця Рабіко і дайте відповідь, з’їв він чи не з’їв лист, написаний на папері від бутербродів з шинкою».
Ви, графе, пішли шукати збільшувальне скло і дослідили всі щетинки на морді Рабіко. І сказали:
«Видно сліди листа».
Рабіко почав боронитися:
«Природно, адже ж я ніс листа в роті…»
Ви, графе, досліджували далі, оглядали зуби і виявили, що між ними застряли сліди злочину. І крикнули:
«Видно в зубах даної чотириногої тварини шматочки жованого паперу!»
Адже так було, графе, га?
Тут вже Педріньйо не схотів слухати далі і дав маркізові такого стусана, що той відлетів метрів на п’ять, вимовляючи: «Хро, хро, хро-о-о!» — та й утік.
Ось опишіть цей випадок, графе. А потім можете розказати про Киндима, який…
— Бу-у-у-у-у!.. — розітнувся у вікні могутній бас, що перервав настанови Емілії.
Граф обернувся. Це був сам Киндим: про вовка про-мовка, а вовк тут. Носоріг просунув ніс і ріг у вікно. Емілія хутко скочила на підвіконня, сіла верхи на ніс, тримаючись за ріг.
— Ну, працюйте, графе! — крикнула вона весело. — Ми скоро повернемося!
Розділ четвертий
Граф спалахує… Портрет Емілії
Граф написав пригоду із з’їденим листом і враз згадав, що у нього також є руки, і зупинився, щоб їх потерти. Потер і перечитав останній розділ, йому сподобалося. Він
