Мільйон і один день канікул - Євген Серафимович Велтистов
“Ти знаєш, скільки зірок навколо тебе? — глухо гуде порожнеча. — Знаєш, хто там живе під червоними, жовтими, блакитними зорями?”
“Знаю!” — хотів був крикнути Максим, вдивляючись у виблискуюче колесо, намагаючись відшукати синє сонце Гум-гама. Але Галактика вже стислася в цятку, перетворилася на звичайну зірку серед мільйонів нових зірок.
“А далі? А далі? Що далі? — гриміла чорна порожнеча. — Ти людина, ти мусиш знати, що там далі!”
А далі настав день. Стіни погасли й замовкли, розсунулися штори, у вікна ринуло надзвичайно яскраве світло разом з цвіріньчанням горобців, шелестінням шин, лементом малечі, що гралася на подвір’ї. Зал знову став звичайнісіньким шкільним залом, а ті, хто хвилину тому, затамувавши подих, дивилися у виповнену зірками безодню, зітхнули з полегкістю, усміхнулися, стали запитувати у товаришів: “А що найшвидше у світі?..” Стрибали по обличчях сонячні зайчики, буцімто підказували, що найшвидше — сонячне світло — зовсім поряд, за стінами школи, у всьому нескінченному світі…
…А за лаштунками в цей час хвилювалися артисти. Час розпочинати виставу, а першокласники ніяк не вгамуються!
Визирнули артисти і здивувалися: сцена, виявляється, зайнята. Якісь дивовижні хлопчаки топчуться на сцені. Обличчя в них вимазані синім, тугі, як м’ячі, костюми розмальовані зірками, а на головах — сріблясті шоломи. Та ще кілька синьолицих незграбно бігають прямо по стелі та по стіні.
Усі, хто був у залі, попіднімали голови: дивляться, як вони біжать.
— Чого ви бігаєте по стелі? — крикнув хтось із залу.
Чудернацькі люди нічого не відповіли. Вони скочили із стін на сцену, вишикувалися в ряд, і один з них ступив крок уперед.
— Молодці, хлопці! — хрипко сказав він. — Молодці, що не хочете вчитися!
Шеренга синьолицих дружно підхопила, неначе уболівальники на стадіоні:
— Мо-лод-ці!!!
Зал мовчки розглядав їх.
— А як ви бігаєте по стелі? — запитав той самий голос.
Нараз спалахнуло синє світло, і люди в зоряних скафандрах злетіли над сценою. Вони пронеслися, розкинувши руки, над головами глядачів, плавно облетіли люстру й приземлилися на те саме місце. Вони стояли, дивилися на дітей і загадково усміхалися.
Зал розбушувався. Діти затупотіли ногами, закричали:
— Як ви літаєте?
— Чого ви тут?
— Чому не відповідаєте?
— Ми хочемо знати!!!
Один із синьолицих розвів руками:
— Ми не знаємо, як ми літаємо…
— Гей, ви! — почулося з залу. — Ідіть собі! Не хочемо гратися, поки не дізнаємось!..
І синьолиці щезли. Всі разом. Щойно стояли тут, і вже їх немає. Порожня сцена.
Тр-р-р-р… — задзеленчав шкільний дзвінок. На сцену вийшов директор.
— Це ваша школа, діти. У ній ви почнете свій перший урок, — мовив директор. — Потім, коли ви закінчите школу, ви вчитиметесь далі. Немає такого сміливця, котрий може похватилися: “Я все знаю”. Якщо хтось отак і скаже, він скаже неправду, тому що — ви бачили — світ не має кінця. Давно-давно, коли починався цей нескінченно Великий День Людства, найрозумніший мудрець умів лічити тільки до двох, а далі він казав: “Багато”. Сьогодні полічено мільйони зірок у космосі, а урок триває й далі. Ви, саме ви відкриєте нові зірки й не тільки порахуєте їх, але й побачите на власні очі… Все своє життя ви довідуватиметесь про щось нове. Людство ніколи не стомлюватиметься вчитись, бо воно — живе… А зараз подивіться спектакль, що його приготували для вас старшокласники…
Але обіцяний спектакль так і не розпочався.
Тільки-но артисти вийшли з-за лаштунків, як одразу ж подалися назад: по сцені метушився блакитнолиций хлопчик. Костюм у нього був обквацяний, волосся розкуйовджене. Хлопчик дивився на стелю, махав руками:
— Сюди, сюди!.. Обережніше, будь ласка.
А по стелі тупає та сама команда і несе скляний ящик чи шафу. Так і дивись упустять синьолиці свою крихку ношу — адже вони йдуть униз головою, — розіб’ються, засиплють підлогу склом; он чути, як вони пихкотять. Зал принишк, зашепотів: “Обережніше… Треба допомогти…” А як допоможеш, коли вони на стелі!..
Ось вони спустилися по стіні, лишаючи сліди, і діти з перших рядів вискочили на сцену, підхопили крихкий вантаж, опустили на підлогу. Ящик був важкенький, дошки так і затріщали під ким.
— Спасибі, друзі, — сумно сказав блакитнолиций хлопчик. — Це була наша остання гра.
Максим не втримався, крикнув:
— Гум-гам!..
І діти підхопили:
— Дивіться, Гум-гам! Наш Гум-гам…
Гум-гам кивнув приятелям і звернувся до директора:
— Пробачте, будь ласка, мого брата Кри-кри і моїх товаришів. Ми усе на світі переплутали і мало не зірвали вам свято. У нас велика біда: зламався Автук.
— Автук, — пролунало в залі. — Оце так слово! Автук!..
— Так, так, — сказав директор, пригадуючи класи, усипані сріблястою фольгою з загадковими словами: “Я ВСЕ ЗНАЮ”. — Так, так, — повторив директор, — виходить, ти і є Гум-гам?
Гум-гам кивнув, а директор усміхнувся про себе: “А я ж бо думав, що ти — жартівлива вигадка… Ось він стоїть переді мною… Гум-гам! Хлопчик із космосу…”
— Що в тебе скоїлося? — запитав директор. — Поясни мені, будь ласка, що таке Автук?
— Ось він. — Гум-гам показав на машину. — Ми принесли його. Автук робив геть усе на світі. А тепер, — Гум-гам зітхнув, — у домі безладдя, ми голодні й не можемо гратися. Ніхто з нас не може полагодити Автука.
Хлопчик розгублено кліпав очима, губи в нього тремтіли.
Максим наблизився до друга:
— Не хвилюйся, Гум-гаме. Твій Автук полагодять.
Директор школи і вчитель фізики оглядали дивовижну машину.