Дівчинка з Землі - Кір Буличів

образи, які живуть в уяві людей. Ось, скажімо, Аліса читала «Трьох мушкетерів», дивилася на картинки в книжці, уявляла собі, якими ці мушкетери повинні бути, і ми їх побачили. Адже вони, Алісо, точнісінько такі, як ти їх собі уявляла?

— Точнісінько-преточнісінько такі, — відповіла Аліса.

— Навіщо цим камінцям потрібні міражі, як вони їх роблять, поки що невідомо.

— Може, їм просто нудно? — запитала Аліса. — Лежать вони собі на голій землі і нудьгують. А будь-який відвідувач, будь-який гість для них — просто чудова розвага.

— Все може бути, — згодився я. — То шукатимемо тут чи полетимо до третьої планети?

— Мені здається, що третя планета цікавіша, — мовив Полосков. — Я подивився на знімки — там є рослинність, повітря, вода.

Тут один із камінців перетворився на Другого капітана. Капітан сумно поглянув на нас. А говорун обізвався його голосом:

— Шукатимеш на планеті-три. Шукатимеш на планеті-три.

— От бачте, — сказала Аліса.

І ми відразу ж стартували до третьої планети в системі Медузи.

Розділ 15
ПТАШЕНЯ ПТАХА КРОКА

Чотири сонця швидко крутилися над цією планетою, і ніч на ній наставала лише іноді, і ніяк не можна було без складних обчислень угадати, в який момент раптом стемніє, промайнуть короткі сутінки і планету ненадовго огорне темрява. Минало півгодини, часом менше, і нове сонце швидко вставало над колючими кущами і вмить закочувалося на небо. Планета заросла лісами й чагарниками. Біля полюсів ліси були низькі, притиснуті до землі, а в тропіках сягали неймовірної висоти.

Планета виявилася раєм для біолога. І кого тут тільки не було! Океани кишіли рибами, медузами, черв’яками, морськими зміями, у лісах було повно всякої звірини і метеликів із метровими крилами, а вище, над гострими скелями й пологими пагорбами, літало різне птаство.

— Ми тут залишимося надовго, — сказав я, коли ми спустилися на вершину пагорба, порослого кущами. — Самої цієї планети вистачить на п’ятдесят зоопарків.

— От і чудово, — зрадів Полосков. — Заодно дамо лад кораблю.

— Згода, — мовила Аліса. — Але спочатку знайдемо Другого капітана. Я впевнена, що він десь тут.

— Тільки одна на пошуки не виходь, — попередив я Алісу. — Тут дуже небезпечні звірі.

— Але ж я — цар природи, — похвалилася Аліса.

— Звірі про це не знають, — заперечив я. — Вони неосвічені.

— Але як ми знайдемо Другого капітана? — спитала Аліса.

— Поки що ми почнемо з того, — відповів Полосков, — що запустимо над планетою металорозвідника.

— Навіщо?

— Він кружлятиме на низькій орбіті і, як тільки виявить сліди металів, що застосовуються на космічних кораблях, дасть нам знати.

— І довго він кружлятиме?

— Йому потрібно тижнів зо два, щоб обстежити всю планету.

— Ой, як довго!

— А поки що ти мені допомагатимеш, — сказав я. — Відповідатимеш за годівлю звірів.

— І поливатиму кущики, — додала Аліса. — А то вони порозбігаються.

Цієї миті молоденький кущик зайшов до кают-компанії і боязко зупинився на порозі. Він погойдував вітами, наспівував, намагався дати нам зрозуміти, що хоче компоту.

— От, — буркнув механік Зелений, — до чого ти їх розбестила! Скоро кусатися почнуть. Дай йому компоту, лихо з ним.

Наступного дня ми встали рано, ще вдосвіта. Полосков споряджав металорозвідник, а я вантажив у всюдихід сіті та знімальну камеру.

Ми так захопилися своїми справами, що проґавили момент, коли з’явився птах Крок. Я побачив лише, як на мене впала чиясь тінь, і почув, як залопотіли крила — мені здалося, що то залопотіли вітрила.

— Лягай! — крикнув Полосков.

Я впав на траву.

Просто в мене над головою брязнули пазурі, і птах Крок, промахнувшись, шугнув угору, щоб кинутися ще раз.

Отоді я його й розгледів.

Це була величезна тварюка, завбільшки як невеликий пасажирський літак. Вона мала вузькі довгі крила, короткий хвіст і міцний загнутий дзьоб, як захвати у підйомного крана. Птах зробив невелике коло і, наче пікірувальник, пішов униз.

Я спробував відповзти, але зрозумів, що не встигну.

Я замружився і вчепився в колесо всюдихода. І в цю мить гримнув постріл. Виявляється, механік Зелений устиг підбігти до люка з пістолетом і вистрілити в птаха, коли він був лише за три метри від мене.

Птах заквилив і злетів у повітря. Поряд зі мною впало його перо. Воно було метр завдовжки і таке тверде, що встромилося кінцем у суху землю й зайшло в неї, наче богатирський меч.

Я витяг перо й показав його Алісі.

— Слухай, — сказав я їй, — хазяїн цього пера дуже ображений і хоче взяти кого-небудь із нас на вечерю. Тобі зрозуміло?

— Зрозуміло. Але ж всюдихода йому не підняти?

— Всюдихода не підняти.

— Отже, я поїду з тобою у всюдиході.

— Ні, Алісо, — мовив я. — Я зараз вирушу на розвідку і повернуся під обід. Всі, крім тебе, заклопотані. Нікому навіть готувати обід і годувати звірів. І не забудь, що в павука-ткача-троглодита кінчається вовна.

— Ну добре, — згодилась Аліса.

— Як із металорозвідником? — спитав я Полоскова, сідаючи у всюдихід.

— Не розумію, — відповів він. — Чогось не ладиться. Ніколи не відмовляв, а зараз не ладиться.

Всюдихід поволі їхав крізь кущі, погойдуючись над вибоїнами і легко скочуючись із пагорків. Кущі розсувалися попереду і знову стулялися позаду всюдихода. Я міркував про те, що добре було б піймати цього птаха. У Палапутрі його