Дівчинка з Землі - Кір Буличів
— Але про яких тварин ви говорите? — спитав я в голови робота.
— Про роботних тварин. Ми хотіли, щоб у нас усе було як у людей. І коли ми зрозуміли, що тутешні тварини вимерли, бо не змогли жити на порожній планеті, ми зробили штучних тварин. Та потім нам стало не до них, і ми вирішили порозбирати тварин на запасні частини для робота. Таких тепер не роблять. Але тварини відчули небезпеку і втекли. Досі вони бігають рівними долинами планети Шелезяка. І якщо ви нам допоможете, ми спіймаємо для вас кілька зовсім незвичайних залізних тварин.
— Спасибі, — сказав я голові робота, а сам подумав, що такі тварини навряд чи згодяться для нашого зоопарку: кожен школяр на Землі може збудувати механічну черепаху або електронного їжака.
Поки ми розмовляли з головою робота, Зелений витер усі його частини і змастив їх заново. Далі пригвинтив роботові руки-ноги і натиснув на червону кнопку. Ми всі з хвилюванням чекали, що буде. Робот невпевнено підняв руку, потім ступив крок уперед. Нога послухалась його. Він ступив ще один крок, змахнув відразу обома руками, нахилився вперед, потім назад і заходився танцювати. Ніколи в житті мені не доводилося бачити, як танцює робот. Він мало не перекинув стола, мало не віддавив мені ноги, і здавалося навіть, що робот від радості сміється.
Натанцювавшись досхочу, робот крикнув:
— Спаси… — і завмер.
Адже в голові мастила йому не міняли.
Але цього разу механік Зелений не став бити його кулаком по підборіддю. Він просто влив йому в розтуленого рота банку масла.
Робот захлинувся, щось забулькотіло у нього всередині, рот закрився, відкрився знову, і робот музикальним, звучним голосом заспівав пісню «Не страшний нам сірий вовк», яку, напевно, підслухав колись дуже давно.
— Отже, вся річ у мастилі, — здогадався робот, трохи заспокоївшись. — Але ж воно було майже свіже. Ми його міняли.
Зелений, не сказавши ні слова, набрав на скельце старого, знятого з робота мастила й підійшов до мікроскопа.
— Все ясно, — мовив він через хвилину. — Треба було здогадатися ще спочатку. У мастилі завелися бактерії, які перетворюють масло в наждачний розчин. Цікаво, як же ці бактерії могли опинитися у вашому маслі?
Робот замислився. Ми всі разом перейшли в кают-компанію, щоб повести розмову далі. Робот усе думав. Ми налили собі чаю, а перед роботом поставили баночку з соняшниковою олією — великими ласощами для роботів. Робот неуважно випив баночку і не переставав думати.
Несподівано в нього над головою прокинувся говорун. Він побачив нашого гостя і, широко розкривши дзьоба, заспівав:
— «Не страшний нам сірий вовк…»
Причому співав він голосом робота.
Ми дуже здивувалися. Тільки робот не здивувався. Він підвів голову і сказав говоруну:
— Здрастуй, птахо. Як ти почуваєшся?
Але говорун співав собі, розмахуючи крилами, тому що відповісти він нічого не міг — говоруни не вельми розумні птахи.
— Ви знаєте говоруна? — спитала Аліса.
— Знаю, — відповів неуважливо робот. — Я сам його ремонтував.
— Як же ви могли ремонтувати живого птаха? — здивувалася Аліса.
— Кілька років тому, — відповів робот, — цей птах прилітав на нашу планету з космосу. У нас тоді вже було мало повітря і зовсім не лишилося тутешніх тварин. Але говоруну, якщо ви знаєте, не обов’язкове повітря. Він може перелітати між планетами й не дихати по кілька тижнів і навіть місяців. Та цей говорун ледве-ледве долетів до нашої планети. Хтось напав на нього в дорозі й тяжко поранив птаха. Ми виходили говоруна, відгодовуючи його мастилом, але одне крило йому довелося відрізати й замінити протезом.
— Не може бути! — вигукнув я. — Невже ми не помітили б цього?
— Погляньте, — відповів з гордістю робот. — Ми дуже вправні майстри.
Я підвівся й підійшов до говоруна. Птах немовби здогадався, що мені треба, і розправив праве крило. Я обмацав його. Під пір’ям був метал. Робот сказав правду.
— От бачте, — мовив робот урочисто. — Навіть ви не помітили.
— А що було з птахом потім? — запитала Аліса.
— Він прилетів до нас із системи Медузи, — відповів робот. — За ним хтось гнався і хотів убити. Поки ми ремонтували птаха, він нам багато розповідав, і ми зрозуміли, що хтось зазнав аварії або опинився в біді на одній із планет системи Медузи і птах поспішає розповісти про це другові того, з ким сталася біда. Ми б самі допомогли, та в нас не було космічного корабля.
— І ви відпустили птаха?
— Відпустили, — сказав робот. — Але ми намагалися пояснити, що йому не долетіти до того сектора Галактики, куди він поспішає. Хоча штучне крило й не відрізняється від справжнього, дуже далеко на ньому не пролетіти. Та, на жаль, птах нас не зрозумів. Він не вельми розумний птах. Проте ми знали, що неподалік від нас знаходиться планета Блук, рідна домівка говорунів. І ми подумали, що говорун зможе долетіти додому. Відтоді я його не зустрічав.
— От бачиш! — звернулася до мене Аліса. — Тепер ти не маєш сумніву, що Другий капітан був живий і послав птаха по допомогу?
— Але від того часу минуло чотири роки, — відповів я. — Отже, він загинув.
— Та я повинен розказати вам, — промовив робот, — про дивний випадок. — Він трапився зовсім недавно. Місяць тому. Якраз за три дні до початку епідемії. Я б не згадав про нього, якби
