Водяничок - Відфрід Пройслер

«Мірошник! — промайнула у Водяничка думка. — Мерщій у воду!» — і він сторч головою шубовснув із човна в ставок, аж човен, гойднувшись, зачерпнув води.

А Водяничок з переляку шугнув на самісіньке дно ставка і принишк там.

Та потім йому стало соромно. Він подумав: «Як же тепер мірошник дістане свої ночви? Може, вигляну, що там діється? На хвилиночку вистромлю носа, так, щоб мірошник не помітив…»

Водяничок приплив до прибережних кущів і, сховавшись там, вистромив з води голову. Він побачив, що мірошник стоїть на березі, розмахує руками і лементує що є сили:

— Рятуйте! Якесь хлоп’я впало у воду! Рятуйте! Рятуйте!

На його крик збіглися мельничуки.

— Принесіть жердини! — ледве зводячи дух, кричав мірошник. — Хлоп’я впало у воду! Випало з човна! Та жвавіш, бо захлинеться!

Один побіг до млина, інші кинулись у воду і притягли дерев’яні ночви до берега. Коли перший приніс жердини, усі четверо посідали в ночви і випливли насеред ставка.

Мельничуки водили по дну жердинами. Блідий мірошник сидів у човні, витираючи з лоба холодний піт.

— О Боже, Боже! — стогнав він. — Хлоп’я впало у воду на моїх очах! Ой лишенько, лишенько!

— Та що ж то за хлопчина? — питали мельничуки.

— Не знаю! — сказав мірошник. — Це скоїлось так швидко! Він був у червоній шапочці й жовтих чобітках, якщо мені не зраджує пам’ять! Але чого це ми розбалакалися! Шукайте! Шукайте!

«Еге, шукайте мене! — зловтішно думав Водяничок. — Шукайте на здоров’я! Це вам за те, що мірошник нікому не дозволяє-кататись у своїх ночвах».

З нижчого краю ставка була невеличка гребля з заставками, збитими з товстих колод. Коли мірошник крутив залізний коловорот, ті заставки поволі піднімались догори. Коли він крутив корбу на другий бік, вони так само поволі опускалися.

— Мірошник пропускає попід заставками саме стільки води, скільки потрібно для млина, — пояснив Водяничкові батько. — Ця гребля має для нас неабияке значення. Якби не вона, то ми б давно вже опинилися на мілині.

Короп Ципрінус боявся навіть підпливати до греблі.

— Там небезпечно! — щиро признався він. — Як підхопить вода, що біжить під ті заставки, ти пропав! Вона затягне у свій вир, хочеш ти цього чи ні!

— Та ні! — заперечив якось Водяничок. Якщо схитрувати, нічого не трапиться! Можу з тобою закластися. Нехай мене потягне за водою!

— Схаменися! — злякано вигукнув Ципрінус. — Ти збожеволів! Нехай потягне за водою?!

— Гадаєш, я боягуз? — крикнув Водяничок. — Увага! Рушаю!

І тут, перелякавши в смерть свого друга, Водяничок поплив просто до заставок! Вони були підняті до половини. Коли хлопчик відчув, що течія підхопила його, він спокійно поплив за водою.

У хороброго Ципрінуса плавці з ляку стали сторч.

— Назад! Назад! — зарепетував він. — Ти збожеволів, хлопче!

У відчаї поплив він услід за Водяничком — ще трішечки, і його теж затягла б течія. На щастя, йому вдалося вчасно зупинитися.

Ципрінус усе голосив, пускаючи бульбашки:

— Бідолашне дитя! Отак через пустощі й загине! Здається, він, сердешний, сам не знає, чого накоїв!

Але Водяничок усе чудово знав. На відміну від. Ципрінуса, він вивчив ставок не тільки зсередини. Хіба він не обнишпорив усі його береги?

Малий знав, що по той бік заставок починається похилий дерев’яний жолоб. Вирвавшись з-під заставок, вода рине далі тим жолобом і падає просто в млин, зникаючи за дерев’яною перегородкою. Про те, що чекає на нього там, у глибині млина, Водяничок, звичайно, не здогадувався. Але він і гадки не мав випливти поза заставки…

Він лише хотів трішки налякати свого друга Ципрінуса. Він думав: «Тільки-но я підпливу до заставок, то відразу схоплюся за них руками. А тоді спокійно вилізу нагору, вискочу на берег і тільки сміятимусь собі. Не такий я дурний, щоб випливати поза заставки. Це ж дуже небезпечно!»

Он як воно було. Добрий Ципрінус аж нетямився, так боявся за Водяничка, а той просто жартував собі з ним.

Все швидше й швидше бігла вода, і що прудкіш Водяничок плив до піднятих заставок, то більше йому все це подобалось. Вода вже мчала, як дужий вітер. Вона шарпала його за курточку й червоний ковпачок, за зелений чубик.

Увага, увага, не прогавити заставок… Ось вони!

Водяничок підняв руки і схопився за верхню колоду. Він навіть уже був подумав: «Готово!»

Але дарма!

Колода була така слизька, мов намилена, від жабуриння, що вкривало її зеленою плів кою.

Водяничок не міг утриматися. Він зірвався вниз. Ногами вперед, на спині, прослизнув він попід заставками в дерев’яний жолоб.

«Затриматися! — думав він. — Затриматись!»

Але як? І жолоб теж був слизький від водоростей. «Ох, чому я не послухався Ципрінуса?» — подумав Водяничок, але було вже пізно.

Як щука, шугнув Водяничок униз по жолобу. Він побачив зелені тіні — то промайнули дерева, а в небі — дві плями — хмаринки. Здалека він чув, як ревла вода в млині.

Вода ревла все ближче, усе голосніше й голосніше. Водяничкові аж у голові