Водяничок - Відфрід Пройслер

Водяничок дихав на повні груди. Ах, яке сьогодні смачне повітря! Це був смак вогкої землі й трухлявого дерева, мокрих трав і листя. І така приємна прохолода! Весь світ сповнювало нескінченне шарудіння. І Водяничок подумав: «Отак хай буде завжди, мені це подобається!»

І ще він подумав: «Сьогодні тут зовсім безпечно, сьогодні мої ноги нізащо не висохнуть… Однак де ж він ховається, той дощик?»

Водяничок роззирнувся, але нікого ніде не побачив: ні людини, ні звіра — нікогісінько. Він почав лазити під мокрими кущами: чи не причаївся дощик десь там? Але ні під кущами, ні в очереті, хоч скільки він шукав, дощику не було. Тоді Водяничок вирішив його покликати.

— Гей! — гукнув він голосно, склавши трубочкою долоньки. — Гей, дощику, де ти?!

Він довго чекав відповіді, наставивши вуха. Але довкола чулося тільки те саме нескінченне шарудіння.

Раптом позаду в ставку Щось заплюскотіло — ніби хтось вилазив із води. «Це він!» — подумав Водяничок і обернувся.

Як же він розчарувався, побачивши власного батька, що виходив на берег.

— А ти що тут робиш, синку? — спитав батько.

— Що роблю? — засмучено перепитав Водяничок. — Я шукав, де заховався дощик. А тепер гукаю його, але він не озивається. Мабуть, він утік.

Батько засміявся.

— Кого ти шукаєш? Дощ? Але, дитино, ти ж уже хтозна-відколи стоїш на дощі! Так, так! — усміхаючись, додав Водяник, — Он що буває, коли не дослухаєш до кінця, що тобі каже батько.

Влітку до млинового ставка майже щодня приходили з села люди — дорослі й діти, — щоб скупатися.

Коропа Ципрінуса це зовсім не тішило, — як на нього, то краще б вони сиділи вдома.

Але Водяничкові подобалося, сховавшись десь у прибережних кущах, стежити за тими, що купалися.

Звісно, плавали вони так собі, ці люди. Хто по-жаб’ячому, хто по-собачому. І всі — виставивши голови з води. Кумедно було бачити людські червоні обличчя, що, сапаючи й випльовуючи воду, плавали по ставку.

А ще кумедніші здавалися плавці знизу! Коли Водяничок перевертався під водою на спину, він бачив угорі чудернацькі рухливі тіні. Смішно було дивитися, як вони там просто викручували собі руки й ноги, а самі майже з місця не рушали.

Якось, коли він лежав у мулі і дивився вгору, на людей, там раптом де не взялося щось чорне й неоковирне. Досі малий нічого такого ще не бачив. Воно повільно пропливло над ним, наче величезна рибина, тільки без плавців і хвоста. Водяничок не міг збагнути, як воно посувалося вперед. «Треба роздивитись його зблизька!» — подумав малий.

Водяничок поплив до берега і виринув з води. Він побачив, що те дивовижне щось схоже на ночви, в яких сидів чоловік. А чоловік той був мірошник. У кожній руці він тримав по палиці і спритно правив ночвами, які пливли по воді.

І тоді Водяничок згадав, що він такі ночви вже десь бачив. Ну звісно ж! Ночви ті завжди стояли в очереті біля берега. Водяничок думав, що то ночви для прання. А тепер він знав, що в цих ночвах можна плавати! Однак пливли вони тільки вперед! Водяничок уважно стежив, як мірошник загрібав воду двома довгими палицями. «Це треба запам’ятати!» — подумав Водяничок. Він-бо хотів, як тільки випаде нагода, і собі так покататися.

Другого дня, опівдні, коли всі люди розійшлися обідати, Водяничок вирішив спробувати щастя.

Ночви стояли там, де й завжди, — в очереті коло берега. Вони були прив’язані до дерев’яного кілка, але то дарма. Малий, правда, не розв’язав мотузяного вузла, зате він дуже легко висмикнув з м’якої землі кілок, взяв його разом з мотузком під пахву і вліз у ночви.

А де ж дерев’яні палиці, якими гріб мірошник? їх ніде не було. Напевне, мірошник забрав їх із собою. Казна-що! Як же перепливти в ночвах ставок без палиць?

Водяничок трохи подумав. Потім узяв дерев’яний кілок і спробував гребти ним. Але з цього нічого не вийшло. Тоді малий умостився на задку ночов і почав відштовхуватися кілком від берега. Ночви ледве просувалися крізь гомінкий, тріскучий Очерет. Нарешті Водяничок виплив на чистоводдя. Але тут уже не міг дістати кілком дна: ставок поглибшав, а кілок був занадто короткий.

«Отакої! — сердито подумав Водяничок. — Що мені з цих ночов, коли я не зможу в них плавати? Піду-но знайду на березі довшу палицю!».

Він уже хотів був стрибнути у воду і пливти до берега, як раптом помітив, що ночви зовсім не стоять на місці. Легенький вітерець, що повівав з берега, поволі підганяв уперед. Це, звичайно, дуже втішило Водяничка. Він побіг на передок ночов і перехилився через край. «Цікаво, який здається ставок згори, — подумав Водяничок. — Чи побачу я внизу старого Ципрінуса? Або нашу хату?»

Та хоч як він придивлявся, а бачив тільки блакитне небо, що відбивалось у воді, край дерев’яних ночов і над ними — голову якогось малого водяничка.

— Бе-е-е! — перекривив його Водяничок і показав язика. А той собі бекнув і показав язика йому. Водяничок уявив собі, нібито це його братик. Бо насправді ж братика в нього не було. Весела зайшла гра! Вже тільки заради неї варто було прокататися в цих дерев’яних ночвах…

— Гей, ти, шибенику! — почулося раптом з берега. — Негайно повертайся назад! Хто дозволив тобі кататися на човні?