Водяничок - Відфрід Пройслер

— Це зовсім не вода! — усміхнувся батько.

— А що ж? — спантеличено спитав хлопчик.

— Повітря, — сказав батько.

— Повітря? — перепитав Водяничок. — А що воно таке?

— Це те, в чому не можна плавати, — пояснив батько.

Водяник заходився протоптувати до берега стежку крізь очеретяні зарості, і син ішов за ним слідом. Коли проминули очерет, Водяничок широко розплющив очі. Він уперше побачив зелену луку, уперше побачив квіти й дерева. І вперше відчув, як-то воно, коли пахне вітер і розкуйовдить на голові волосся…

Все тут було не так, як у них у ставку. Все було нове і незвичайне. Водяничок про все розпитував у батька, а той, як міг, пояснював йому.

Раптом хлопчик простягнув руку.

— Водяник! — закричав він радісно. — Але який височенний!

— Де? — перепитав батько і примружився, щоб краще бачити.

— Он там! — сказав малий. Він показав на високу постать, що піднімалася на пагорб. — Ви бачите його, татусю?

— Бачу, — мовив батько. — Але це не водяник.

— Та їх багато! — закричав хлопчик. — Це, мабуть, сім’я! Он вони один за одним спускаються з горбка. Я гукну їх сюди…

— Ні-ні, не треба! — спинив його батько. — Це люди! Не треба, щоб нас побачили! Сховаймося лиш в очерет!..

І обидва залізли в очеретяні зарості.

Люди — чоловік, жінка і двоє хлопчиків — пройшли зовсім близенько, але не помітили ні великого Водяника, ні малого.

А ті з своєї схованки могли їх добре роздивитися. І знову Водяничкові було видно, що люди такі великі і що волосся у них не зелене.

— І перетинок між пальцями в них теж немає, — прошепотів батько. — Деякі з них, правда, вміють плавати, але дуже повільно. А якщо пірнуть у воду, то їм доводиться негайно й виринати.

— Дивина, — замислено сказав Водяничок. — А чому це так?

— Бо вони всього-на-всього люди, — сказав батько. — У воді вони жити не можуть.

Водяничкові стало шкода людей, і він подумав:

«Як добре, що я не людина, а водяник!»

Відтоді Водяник, виходячи на берег, завжди брав із собою сина. І коли малий трохи призвичаївся, батько дозволив йому виходити й самому.

— Тільки далеко не забігай! — наказували йому дома. — А головне — стережися людей.

І Водяничок обіцяв стерегтися.

На березі росла стара плакуча верба. Вона низько схилилася над ставком, а її гілки майже торкались води. Тому Водяничкові було неважко видертися на неї.

«Тут у мене буде непогана схованка, — подумав він. — Крізь гілки добре видно по один бік млин, по другий — дахи людського села. А мене ніхто тут не побачить. А як і побачить — дарма. Я просто шубовсну в ставок — і квит!»

Водяничок частенько вилазив на стару вербу. Він сідав верхи на гілку, махав у повітрі ногами й тішився, коли налітав вітер і гойдав його. А не було вітру, теж не сумував — гойдався сам.

Йому ніколи не набридало сидіти у своїй схованці і спостерігати все довкола. Він бачив, як мірошник і його помічники втягали до млина важкі мішки з зерном, як мірошникова дружина годувала в дворі курей і голубів; дивився, як дві молоді дівчини полоскали в ставку білизну, як вони полоскали окропом дерев’яну діжечку з-під масла.

Він бачив, як сільською вулицею ідуть на роботу хлопці-ремісники, а жінки на базар. Щоранку бігли до школи діти, а по обіді верталися. Інколи дорогою торохтіла селянська підвода, — він ще здалеку чув гуркіт коліс. І коли візник ляскав батогом, Водяничок цмокав язиком і думав: «Хоч би мені разочок отак ляснути!»

Отож на цій дорозі Водяничкові завжди було на що подивитись. Але одного чудового дня він просто очі з дива витріщив: унизу їхали зелені хатки.

Три зелені хатки зі справжніми вікнами й дверима, пофарбовані в зелене й на колесах! Попереду кожної хатинки трюхикала мала волохата конячка, а позад останньої, прикутий до неї ланцюгом, перевальцем чалапав великий патлатий собака з металевим кільцем у носі.

Кіньми правили троє чоловіків у крислатих капелюхах. Четвертий ішов поруч з вайлуватим собакою і час від часу підганяв його ціпком.

Водяничок дивувався, що бувають будиночки на колесах. Він би залюбки роздивився їх зблизька. Але поки малий розмірковував, злазити йому з верби чи ні, зелені хатинки звернули на луку до ставка і зупинилися біля старої верби.

Чоловіки в крислатих капелюхах розпрягли коней і, спутавши їм передні ноги, пустили пастися. Коні пострибали вбік і взялися скубти траву.

Тим часом із зелених хаток висипали на луку жінки та діти. У всіх були смагляві обличчя, плечі, руки й ноги. У жінок виблискували у вухах сліпучі золоті кільця, діти бігали в подертих сорочечках, і в усіх, навіть у чоловіків, було густе, довге й чорне, як смола, волосся. Ці люди виглядали зовсім інакше, ніж ті, яких Водяничок бачив досі.

Жінки назбирали сухого очерету і запалили багаття. Над ним почепили кособокий казан і заходилися варити суп. Дітвора гасала навколо зелених хатинок: ті гралися в піжмурки, а ті просто