Дівчинка з Землі - Кір Буличів

— Ну, тепер, — оголосив Полосков, коли ми піднялися з планети, на якій втратили увесь наш запас ананасів, — прямим ходом у систему Медузи. Ніхто не заперечує?

Ніхто не заперечував. Я хотів було заперечити, але Аліса так на мене глянула, що я сказав:

— У польоті кораблем розпоряджається капітан. Як скаже Полосков, так і буде.

— Тоді ніде більше не будемо затримуватись, — мовив Полосков.

Та через два дні нам довелося затриматись і змінити курс. Корабельна рація «Пегаса» прийняла сигнал біди SOS.

— Звідкіля він? — спитав я Полоскова.

— Зараз про все дізнаємося, — відповів наш капітан, схиляючись над приймачем.

Я всівся у вільне крісло на містку, вирішив скористатися хвилиною, відпочити. Я зранку стомився. У індикатора болів живіт, і він міняв кольори, як світлофор на пожвавленому перехресті. Павук-ткач-троглодит за браком сировини добрався до сонного снука в сусідній клітці й обстриг із нього всю довгу вовну, тож снука не впізнати. Снук через це застудився і кашляв на весь трюм. Довелося споруджувати ізолятор. Говорун цілісіньку ніч бурмотів незрозумілою мовою, захрип і скрипів як незмащена підвода. Відпоювали його гарячим молоком із содою. Кущики пересварилися вночі через сливові кісточки і найменшенькому обламали сучки. Алмазна черепашка прорізала гострими гранями панцира дірку в дверях, що вели в машинне відділення, й довелося знову замкнути її в сейф.

Я стомився, але знав, що так завжди буває, коли везеш колекцію рідкісних звірів. Усі ці хвороби, прикрощі, бійки й конфлікти ніщо у порівнянні з годівлею. Правда, мені допомагала Аліса, але вона проспала, і вранішню годівлю мені довелося взяти на себе. Ще добре, що звірів поки було не дуже багато і більшість їх могла дихати земним повітрям. Тільки під скляний ящик із бежевими жуками прийшлося підставити пічку, бо жуки звикли жити у вулканах…

— Усе ясно, — почув я голос Полоскова.

Про що він? Ах так, я задумався і зовсім забув — адже ми одержали сигнал біди.

— Сигнал іде з планети Шелезяка. Що ж у них могло трапитися?

Полосков відкрив останній том довідника планет і прочитав уголос:

— «Планета Шелезяка. Відкрита фіксіанською експедицією. Населена металевою культурою вельми низького рівня. Є припущення, що жителі планети — нащадки роботів, які врятувалися з невідомого космічного корабля. Відзначаються відвертістю й гостинністю. Проте дуже капризні й образливі. Корисних копалин на планеті нема. Води теж нема. Атмосфери нема. Нічого на планеті нема. Коли що й було, роботи все витратили й живуть бідно». Так, — сказав Полосков, — не вельми цікава планета. Але що ж у них сталося?

— SOS, — не переставав повторювати радіоприймач. — У нас епідемія. Просимо допомогти.

— Доведеться збочити зі шляху, — зітхнув Полосков. — Не можна ж залишати в біді розумних істот.

І ми повернули до планети Шелезяка.

Аж коли ми побачили з космосу сіру, без повітря, гір і океанів кулю планети, Полосков нарешті зміг викликати тамтешнього диспетчера.

— Що у вас трапилося? — спитав він. — Чим ми можемо вам до помогти?

— У нас епідемія… — проскрипів голос у динаміку. — Ми всі хворі. Нам потрібен лікар.

— Лікар? — здивувався Полосков. — Але ж у вас залізна цивілізація. Можливо, вислати до вас механіка?

— Можна й механіка, — погодилися з Шелезяки. — Але лікаря теж.

Ми спустилися на рівне, припилене й пустельне поле космодрому. Давно ні один корабель не знижувався тут.

Коли пилюка вляглася, ми спустили трап і вивели всюдихід. Полосков залишився на кораблі, а Зелений, Аліса і я поїхали до довгої, низької, непривітної будівлі космовокзалу. Ні душі, ні тіні довкола. Якби щойно з ними не розмовляли, ніколи б не здогадалися, ще на планеті є живі істоти. На дорозі валялася відламана, іржава нога робота. Далі колесо з виламаними спицями.

Якось сумно було їхати серед такого запустіння. Хотілося навіть голосно крикнути: «Є хто живий?» Двері в космовокзал були розчинені навстіж. Всередині було теж пустельно і тихо. Ми вийшли з усюдихода й зупинилися в дверях не знаючи, куди йти далі.

У великому сірому динаміку, що висів під стелею, почувся шурхіт і вже знайомий скрипучий голос промовив:

— Підніміться сходами до маленьких чорних дверей. Штовхніть їх, і вони відчиняться.

Ми послухалися і знайшли вузькі сходи. Вони були круті й такі ж запилюжені, як і все довкола.

Сходи кінчалися маленькими чорними дверцятами. Я штовхнув дверцята, вони не піддалися.

Може замкнені?

— Штовхайте сильніше! — почулося з-за дверей.

— Дай-но мені, — попросив механік Зелений.

Він натиснув на двері плечем, ухнув, і вони з виском розчинились Зелений не втримався і влетів усередину.

— Так я й гадав, — мовив він похмуро на льоту і врізався в металевого жителя планети, що сидів за столом.

Робот був теж покритий пилом.

— Спасибі, що прилетіли, — подякував робот, піднімаючи руку щоб допомогти Зеленому підвестися. — Думав, не захочете до нас прилетіти. Не сподівався. Ніхто до нас не літає.

— У вас же дуже слабка станція, — поскаржився я. — Ми почули її тільки тому, що пролітали мимо. Це чиста випадковість.

— А колись наша станція була найпотужнішою в секторі, — мовив робот.

Тут щось загурчало в його залізному череві, і він закляк із відкритим ротом. Робот водив руками і мовчки благав про допомогу. Я поглянув розгублено на Зеленого, і той запевнив:

— Лікар тут не потрібен.

Він підійшов до робота і вдарив кулаком йому під підборіддя. Рот із брязкотом закрився, й робот сказав:

— Спаси…