Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

Усю ніч мандрував я незнаними похмурими місцинами. Як мені нині шкода себе тодішнього! Мені бракувало відваги зупинятися чи озиратися навсібіч. Хтозна, чи не вигулькне зненацька з пітьми якесь страховисько! Уже й пісню намагався співати: «Негемульський цей світ, негемульський!» — ранковий гімн знайд-мумі-тролів, та від тремтіння власного голосу мені робилося ще страшніше. Тієї ночі понад землею клубочився туман. Густий, мов вівсяна каша пані Гемулевої, стелився вересовими полонинами, обертаючи довколишні кущі та камені на безформних потвор, котрі сунули мені навстріч, простягали до мене руки… Який я тоді був нещасний!

У ту мить навіть сумнівної приємності товариство пані Гемулевої утішило б мене. Але повернути назад? Ніколи! Понадто після такого поважного прощального листа!

Нарешті нічна темінь почала бліднути.

А при сході сонця природа заграла чудовими барвами. Туман порожевів, немов вуаль на недільному капелюшку пані Гемулевої, за мить увесь світ замерехтів рожево-багряним розмаїттям! Я стояв, затамувавши подих і спостерігаючи, як зникає ніч, а з нею зникають і мої страхи, бо ж наставав мій перший ранок, ранок, який належав тільки мені!

Любий читачу! Уяви собі мою радість і тріумф, коли я здер з хвоста ненависну бляшку з клеймом та пожбурив її далеко у вересові гущі! Того холодного світлого весняного ранку я затанцював! Настовбурчивши свої премилі вушка й задерши догори мордочку, закружляв у новому танку свободи мумі-тролів!

Можна ніколи більше не вмиватися! Не їсти тільки тому, що настала п’ята година! Нікому більше не салютувати хвостом, окрім, хіба, короля! Не спати в квадратній, помальованій у брунатний колір кімнаті! Геть гемулів!

Викотилося вгору сонце, спалахнули іскорками павутина і мокре від роси листя, а поміж клаптями туману переді мною з’явився Шлях. Шлях, звиваючись у вересових заростях, вабив мене у світ, до нового життя, у якому я стану надзвичайно знаменитим, ні на кого не схожим!

Насамперед я виїв повидло з дині і викинув геть слоїк. У мене не залишилося нічого, що я міг би назвати своєю власністю. А ще в мене не зосталося жодних зобов’язань та старих звичок, бо ж усе тепер було нове! Я почувався таким щасливим, як ніколи!

Незвичайне піднесення духу протрималося до самого вечора. Я був настільки переповнений усвідомленням самого себе та своєї свободи, що смеркання мене анітрохи не занепокоїло. Я наспівував складену мною ж пісню, де всі слова були страшенно вагомими (на жаль, пісня забулася), і простував назустріч ночі.

Вітер ніс зі собою якийсь незнайомий приємний запах, сповнюючи мене передчуттям чогось незвіданого. Тоді я ще не знав, що то були пахощі лісу — духмяного моху, папороті та тисяч величезних дерев. Утомившись, я скрутився калачиком на землі, заховавши під животом змерзлі лапки. Можливо, я й не закладатиму притулок для безпритульних гемуленят. Вони, зрештою, трапляються надзвичайно рідко. Якийсь час я лежав і розмірковував над тим, чи не ліпшими були би лаври шукача пригод, аніж знаменитості. Урешті-решт вирішив стати знаменитим шукачем пригод. І ще встиг подумати перед тим, як заснути: нехай уже завтра!

Прокинувся я у цілковито новому зеленому світі. Моє здивування легко зрозуміти, бо ж мені ніколи перед тим не доводилося бачити дерев. Запаморочливо високі, прямі, мов списи, вони підпирали зелене склепіння. Листя ледь шелестіло, виблискуючи у сонячних променях, радісно галасували, шугаючи поміж дерев, птахи. Довелося трохи постояти на голові, щоб зібратися з думками. А тоді я загукав:

— Доброго ранку! Чиє це таке гарне місце? Гемулі, сподіваюся, тут не водяться?

— Ми не маємо часу! Бачиш, бавимося! — защебетали птахи у відповідь, пірнаючи сторчголов у зелену гущавину.

Я увійшов у лісові хащі. Мох був теплий і м’який на дотик, але під папороттю залягала глибока тінь. Навкруги метушилися рої комашок, що літали та повзали, — проте були вони надто маленькі, щоб починати з ними поважні розмови. За якийсь час мені зустрілася літнього віку їжачиха, яка глянцювала горіхову шкаралущу.

— Доброго ранку! — привітався я. — Я самотній утікач, що народився за цілковито незвичайного розташування зір.

— Он як, — буркнула їжачиха, анітрохи не зацікавившись. — Не бачиш, я працюю. Роблю мисочку для квасного молока.

— Справді? — від тих слів я одразу відчув голод. — Кому належить ця чудова місцина?

— Нікому зокрема! Усім! — знизала плечима їжачиха.

— І мені теж?

— Чом би й ні, — пробурмотіла їжачиха, відшліфовуючи свою мисочку.

— Пані певна, що не пані Гемулева тут за господиню? — занепокоївся я.

— Хто? — перепила їжачиха.

Уявляєте? Щаслива істота! Ніколи не бачила пані Гемулевої!

— У пані Гемулевої великі ступні і жодного почуття гумору, — пояснив я. — Вона має великого, трохи приплюснутого носа, волосся росте розчухраним клоччям. Гемулева ніколи не робить того, що приносить задоволення, а лише те, що необхідно зробити, і постійно всіх повчає, і…

— Ой, лишенько, — скрикнула їжачиха й позадкувала у хащі папороті.

— Ну ось, — замовк я ображено (бо мав ще багато чого розповісти про пані Гемулеву).

Якщо це нічия місцина і водночас усіх, то стане й моєю. З чого ж почати?

Як це властиво моєму характерові, ідея з’явилася зненацька. У голові почулося таке ніби «клац!» — і вже маєте ідею! Там, де є Мумі-троль і відповідне Місце, повинен з’явитися Дім. Чудова думка! Дім, який я сам побудую! І який належатиме тільки мені! Неподалік я знайшов потічок і зелену галявинку — дуже гарне місце для будиночка. На закруті потічка навіть піщаний пляж виявився.

Я знайшов скіпку і заходився малювати креслення свого будиночка на піску, ані крихти не сумніваючись, яким повинен бути будинок мумі-троля, — я це просто знав! Високий, з вузьким фасадом, з безліччю балкончиків, сходів та башточок. На верхньому поверсі розташував три маленькі кімнатки та комору для усілякої всячини, ви з ж знаєте, як це буває. Увесь нижній поверх зайняла велика розкішна вітальня. Перед входом спорудив засклений ґанок, де б я міг сидіти у кріслі-гойдалці і милуватися струмком, що дзюркотів, минаючи мою оселю. Поруч стояла би величезна склянка з морсом та купа канапок. Поруччя ґанку було тонко вирізьблене у вигляді орнаменту з соснових шишок. Шпичастий дах я прикрасив схожою на цибулину банею, яку вирішив позолотити десь у далекому майбутньому. Я довго розмірковував, яким чином прилаштувати вхідні двері, що за традицією мали бути схожі на дверцята кахляної печі, — данина тим часам, коли усі мумі-тролі мешкали за печами людських осель (доки хтось не придумав центральне парове опалення). Урешті-решт я вирішив відмовитися від латунних дверей, натомість вимурував у вітальні велику кахляну