Орден Жовтого Дятла - Монтейру Лобату

Виявляється, Педріньйо вже все вирішив.

— Через те що у нас немає зброї,— сказав він, — то я подумав: треба зробити хідлі для всіх, навіть для маркіза і для курей. Тільки Радника вирядимо до сусідів, його вже раз мало не з’їли, скільки можна? Якщо ягуари нападуть, то побачать, що всі в будинку і на дворі — на високих ногах. Спробуйте дістаньте!..

— А якщо вони злізуть, по хідлях нагору? — запитала Кирпа.

— Ніяк не можна, — пояснив Педріньйо. — Хідлі будуть дуже довгі, з бамбука, і ми їх намастимо салом, щоб були слизькі. Знаєш, як на сільських святах: ставлять жердину, намащують салом, а на верхівці прив’язують монету або якийсь приз — хто зуміє видертися, тому й дістанеться…

План Педріньйо схвалили всі. Пішли по серп і пилку. Серпом Педріньйо зрізав у бамбукових заростях довгі палиці, а пилкою відпиляв занадто довгі кінці і зробив хідлі для всіх однакові. Потім просвердлив дірки і засунув у кожну дірку поперечку, щоб було куди ставити ноги.

Коли хідлі були готові, влаштували маленьку репетицію. Ходити на хідлях неважко, але потрібна деяка практика.

Педріньйо показав приклад: виліз приставною драбиною і став на хідлі. Потім зробив кілька непевних кроків по землі, мало не втратив рівновагу, але якось утримався… Через кілька хвилин він навчився так чудово ходити на хідлях, начебто ніколи в житті не ходив інакше.

Кирпа також навчилася зразу і майже побігла на своїх довжелезних бамбукових ногах.

Граф і Емілія не відставали від старших… Залишався Рабіко.

— Зараз почнуться ускладнення, — казала Кирпа, коли черга дійшла до знаменитого маркіза.

І наче у воду глянула — ускладнення почалися негайно. По-перше, виявилося дуже незручно, що у Рабіко чотири ноги, а, не дві, як у всіх порядних людей. Третя і четверта були зовсім ні до чого і просто заважали: якщо можна чудово жити з двома, то навіщо їх чотири?!

Цілісіньку годину прив’язували чотири хідлі до чотирьох ніг нещасного поросяти. Потім ще годину вчили його зберігати рівновагу. Як він верещав, брикався, жалівся! Можна було подумати, що його ріжуть… Привернута цим зойком, на порозі кухні показалася тітонька Настасія і мало не зомліла з переляку, побачивши, як вся компанія ходить «десь на щолопку».

Біжіть скоріше сюди, сеньйоро! — закричала вона в кімнати. — Погляньте, який феломен скоївся з дітворою… Всі довгоногі, навіть порося!

Донна Бента висунулась у вікно і дуже здивувалася, побачивши, що внуки бігають на таких високих хідлях.

— Обережніше! — крикнула вона. — Якщо упадете, то залишитеся з кривим носом на все життя/ І що це за безумна витівка?

Довелося все їй пояснити, тим більше, що і їй, і тітоньці Настасії також належало стати на хідлі, коли прийдуть ягуари.

— Завтра на нас нападуть ягуари, бабусю, штук п’ятдесят, — сказав Педріньйо, — і через те що у нас нема зброї, то я придумав ось такий спосіб.

— Ягуари? П’ятдесят? — повторювала донна Бента, цілком розгублена. — Та хто це сказав?

— Жуки-близнюки, приятелі Емілії, бабусю, — сказала Кирпа. — Вони повідомили, що ягуари хочуть по-мститися за убитого. Завтра.

Обидві бабусі, природно, дуже засмутилися: ці діти зрештою в могилу заженуть, от що. Тітонька Настасія так злякалася, що у неї очі стали завбільшки з чайні чашки, а язик просто прилип піднебіння. Вона тільки хрестилася дрібно-дрібно і навіть не зітхала.

— Та що ж це таке, Педріньйо! — розсердилася донна Бента. — Ви мене з розуму зведете! Ягуари, аж п’ятдесят, а ми тут з тітонькою Настасією внизу… самі…

— Єдиний засіб, бабусю, це вам обом також навчитися ходити на хідлях. Твої вже майже готові, а для тітоньки Настасії — онде ті…

Обидві бабусі ще більше зажурилися. Спочатку вони злякалися тільки ягуарів, а тепер ще боялися упасти… Та що ж робити? Залишатися внизу, щоб тебе спокійнісінько з’їли?!

Ох, попри свої шістдесят років і ревматизм, бідна бабуся вилізла приставною драбинкою і стала на хідлі, люб’язно підставлені її внуком. Це далося нелегко («М’язи не ті…» — пояснив Педріньйо сестрі). Кілька разів бабуся хотіла відмовитися, та Педріньйо щоразу казав: «Ну, якщо ти хочеш, щоб тебе з’їли, як бабусю Червоної Шапочки…» — і сердешна сеньйора лізла далі. Нарешті вона стала на хідлі і навіть зробила кілька непевних кроків подвір’ям.

— Ну, гаразд, — сказав Педріньйо, що командував парадом. — Тітонько Настасіє, тепер ти…

Нічого не вийшло. Стара негритянка була ще незграбніша, ніж її хазяйка і Рабіко разом взяті. Після незліченних спроб вона стала на хідлі, зразу ж втратила рівновагу і з зойком полетіла донизу. На щастя, вона упала на дріт до сушіння білизни і не забилася.

— Не полізу на риштовання! — кричала вона, ще не відчепившись від дроту. — Хай мене краще ягуари живцем зжеруть! Не стану соромитися на старості літ! Шибеники, бешкетники!..

Та казати, начебто краще бути з’їденою живцем, — це пусті балачки. Як покажеться ягуар, то будь-який каліка злізе на будь-яку жердину, навіть змащену салом. На другий день тітоньці Настасії довелося в цьому переконатися…

Розділ шостий

Ягуари нападають

Увечері обговорювали, як буде завтра. Донна Бента сказала:

— Ну добре, на хідлях вони нас не злапають. А потім? А якщо вони вирішать не йти, поки ми стомимося зійдемо вниз?

Це не спадало Педріньйо на думку: справді, а якщо ягуари не підуть, то що робити, га?

— Вони самі втомляться і підуть, — сказала Кирпа. — Зголодніють, і, ось побачите, жодного не залишиться, всі підуть обідати.

— А якщо вони змінятимуться, — припустила донна Бента, — половина піде на полювання, а друга половина залишиться на варті?

Ні Педріньйо, ні Кирпа, ні граф не здобулися на відповідь. Всі похнюпились. Та Емілія підморгнула всім по черзі з таким переможним виглядом, начебто вона вже виграла бій з ягуарами.

— Не бійтеся нічого, — сказала вона, — у мене є чудові ручні гранати якраз проти ягуарів.

— Ручні гранати? — здивувався Педріньйо: — Що це за штука?

— Сюрприз. Мені допомогли жуки. Ми з ними приготували п’ять гранат, вистачить проти ста ягуарів.

— Та де вони?

— На даху.

— Чому на даху?

— Щоб краще дістати, коли ми будемо на хідлях. Там ще хліб, масло, парасолька та інші необхідні речі. Може, їсти закортить. Чи дощик піде…

Кирпа аж палала з цікавості:

— Та що за гранати, Еміліє! Поясни!

— Поки що таємниця. Скажу тільки, що вони з воску і завбільшки з помаранчу, велику помаранчу з тих, що ростуть в районі Баії.

Гранати з воску завбільшки з помаранчу! Чи лялька зовсім з глузду з’їхала, чи… У кожному разі через те, що Емілія була справжній чорт і на все здатна, і діти і бабусі трошки заспокоїлися.

Якщо сказати