Орден Жовтого Дятла - Монтейру Лобату

Потім запросили Емілію. Вона заплескала в долоні і радісно зацокотіла:

— Блискуча думка! Можна навіть подумати, що це я вигадала! Нарешті у нас буде справжня пригода! Життя тут та-ке н-у-у-дне… Так, звичайно, я піду і клянуся: коли вже хто подужає ягуара, то це буду я…

Два дні пішло на приготування. Педріньйо постановив узяти мисливську рушницю, яку він сам зробив потай від бабусі з парасольки; її було набито справжніми сліпими набоями, а курок спускався гумкою.

— Піду з рушницею напереваги! — сказав він.

Граф озброївся шпагою, зробленою з обруча бочки; вона вийшла досить гостра, тільки як удариш, то зразу зігнеться. Та, попри цю хибу в озброєнні, граф повинен був відігравати важливу роль в експедиції — як вчений.

— А ти, Еміліє, яку візьмеш зброю? — запитала Кирпа.

— Я візьму рожен, щоб смажити курчат. Для полювання на ягуара це найпридатніше!

Залишався маркіз. Він був великий боягуз, тому вирішено було замість зброї надіти на нього в]жки: Рабіко повезе маленьку гармату, зроблену з пічної труби, прив’язаної до тачки. Куля в гарматі була одна, та добра — круглий камінь, знайдений на березі ріки. Оскільки благородний маркіз буде в упряжі, втекти він вже не зможе.

У призначений день випили ранкову каву з кукурудзяною кашкою й вийшли з дому навшпиньки, щоб старші не помітили. Вийшли задніми дверима, перейшли через перелісок, населений носатими червоноперими туканами, і вступили у густу хащу — ягуарову маєтність.

Рабіко не збрехав: сліди ягуара виразно відбилися на вогкій землі. Серця п’ятьох героїв заколотилися швидше. П’ятьох? Ні, чотирьох. Емілія залишилася зовсім спокійна.

— Що це, Педріньйо? — запитала вона, помітивши, як зблід відважний вождь. — Боїшся?

— Я не боюся, Еміліє! Я…

— Ти… побоюєшся, знаю… — в’їдливо докинула лялька.

— Не жартуй зі мною, Еміліє! — крикнув Педріньйо, червоний від гніву. — Всі знають, що я нічого на світі не боюся, крім ос! Зрозуміло?

Граф теж йшов «напереваги», тільки не з рушницею, а з бабусиним біноклем, який він тут же зняв з плечей і приклав до очей, щоб поглянути на сліди «науково».

— Це сліди ягуара, правда, — сказав він. — Ягуар плямистий, ссавець з родини котячих, латиною «Felis onza», найбільший і найлютіший хижак бразільської фауни, тобто тваринного світу.

— Коротше, графе! — перервав Педріньйо. — А звідки відомо, що плямистий?

— Я знайшов на землі дві волосини — одна жовта, друга чорна.

Це наукове відкриття надзвичайно засмутило Рабіко. Краплини холодного поту зросили йому голову й вуха. Йому кортіло звільнитися з упряжі і накивати п’ятами: утримала його від цього вчинку тільки думка, що Педріньйо розгнівається і тоді куля, призначена для ягуара, буде витрачена на нього, Рабіко. І він вирішив: а, однаково, що буде, те й буде!

Ідучи слідами ягуара, мисливці вже не могли збитися з дороги: чи хочеш, чи не хочеш, а натрапиш на цю неприємну тварину…

— Вперед, лицарі! — крикнув Педріньйо, простромлюючи повітря мисливською рушницею так, начебто це була шпага.

— Вперед! — повторили хором всі… крім Рабіко, якому відібрало мову.

І наші маленькі герої з величезним натхненням рушили вперед. І йшли півгодини. Раптово граф, що був р авангарді, тримаючи бінокль «напоготові», крикнув твердим голосом:

— Я-гу-ар!

— Де? — стрепенулися мисливці.

— Ось там, у кущах… Онде, онде…

Справді, кущі заворушилися, і незабаром показалася серед листя величезна голова ягуара і почала дивитися саме туди, де були п’ятеро героїв.

Педріньйо скомандував: «В атаку!» — націлив на кущ гарматку і наказав гармашеві Рабіко, розпрягаючи його:

— Залишайся в цій позиції. Як почуєш команду «вогонь!», чиркни сірник, запали гніт, і… кулею!

— Кулею додому? — запитав гармаш, тремтячи, як молочний кисіль.

— Кулею по ягуару, лобуряко! — заревів Педріньйо.

Тим часом ягуар вийшов з-за кущів і м’яким котячим кроком, пригинаючись до землі, попрямував у їхній бік. Настала грізна хвилина. Граф підняв шпагу і рішучим голосом подав команду:

— Вогонь!

Рабіко зуб з зубом не міг звести, отож він не спромігся навіть сірник запалити. Педріньйо довелося прийти йому на допомогу. Нарешті пощастило запалити гніт. Почувся скрип, і відразу ж пролунав постріл: бум!.. Та це був не постріл, а саме неподобство: кам’яна куля упала за два кроки від гармати, уявіть собі! Провалилась артилерія, ось що, а всі так на неї покладалися…

Тоді Педріньйо вистрілив із своєї рушниці: ну і постріл… не кращий, ніж перший. Тільки розлютив ягуара… Звір вискалив зуби і ще швидше пішов назустріч мисливцям.

Становище складалося серйозне, і Педріньйо, поставлений в безвихідь своєю вогнепальною зброєю, кинув бойовий клич:

— Рятуйся, хто може!

Зчинився переполох… Кожен уявив себе мавпою і почав шукати порятунку на деревах. На щастя, тут росло одне велике дерево, і на ньому розмістилися всі мисливці. Педріньйо, Кирпа й Емілія видерлись зовсім легко, але старий граф зачепився ногою за шпагу і з усією своєю наукою осоромився. Ну нічого, трішки він полежав на землі, а потім Педріньйо зачепив його сухим сучком, як гачком.

Рабіко всіх просто вразив. Такої прудкості від нього не чекав ніхто: він зліз на дерево, як кицька, і вдало повиснув на першому суку. Педріньйо й Кирпі, що сиділи на вищих гілках, пощастило схопити його за вухо і підняти вище, щоб ягуар до нього не добрався. Коли ягуар наблизився, то всі вже сиділи зручно в безпеці.

Ягуар страшенно засмутився і сів під деревом. Сів на задні лапи і почав дивитися на мисливців, які так пошили його в дурні. Схоже було, що він має намір так сидіти, поки вони зійдуть.

— Підожди, я тебе нарозумлю! — сказав Педріньйо, пригадавши, що у нього в кишені залишилося трошки пороху від сліпих куль.

Він взяв щіпку і, звісившись з своєї гілки, яка була саме над головою ягуара, кинув йому в очі пороху.

Це була вдала вигадка. Зовсім засліплений, ягуар засовався на місці і почав терти собі лапами очі з такою силою, начебто хотів їх вирвати.

— Година настала! Вперед, мавпочки! — крикнув Педріньйо і сповз униз по стовбуру.

Всі наслідували його приклад. З войовничими вигуками кинулися на звіра в шаленому пориві, спритно діючи кожен своєю зброєю. Навіть Рабіко осмілився: підняв з землі камінь-кулю і без допомоги гармати вистрілив у ягуара впритул.

Коли на нього так з усіх боків накинулися, ягуар зовсім заплутався, і йому нічого іншого не залишалося робити, тільки вмерти.

Розділ другий

Повернення додому

Мисливці в несамовитому захопленні оточили поваленого хижака, обговорюючи подробиці чудової пригоди. Емілія, природно, весь успіх справи приписала собі.

— Якби не мій рожен, щоб смажити курчат, то ми б ще подивилися…

— Ні, кінець справи вирішив мій удар, — заперечила Кирпа.

— Та що ви!