Орден Жовтого Дятла - Монтейру Лобату

— Бабусі жодного слова, тітоньці Настасії теж, вони помруть з переляку. Я обдумаю становище і організую оборону. Біжи швидше до Кирпи й до графа і скажи їм, що я їх жду під великою жабутикабою. Тут, на веранді, не можна розмовляти — бабуся почує.

І ось під великою жабутикабою відбулася нова нарада. На ній було, правда, менше присутніх, ніж на недавній нараді звірів, але зібралися всі члени Ордену Жовтого Дятла, навіть маркіз де Рабіко. Коли всі посідали на траву, Педріньйо попросив Емілію розповісти свою розмову з жуками. Емілія розповіла і закінчила так:

— Війна серйозна. Ягуари мають з’їсти всіх двоногих у будинку.

Маркіз де Рабіко посміхнувся. Якщо ягуари збираються їсти двоногих, то він, чотириногий та ще й з титулом, напевно, поза небезпекою. «Добре бути чотириногим!» — подумав Маркіз і рохнув…

Педріньйо почав обдумувати план оборони.

—:; Знаєте що? — сказав він. — Я викопаю рів навколо будинку.

— Даремно, Педріньйо, — сказала Кирпа. — Ягуари здорово стрибають. Хоч який рів перестрибнуть.

Педріньйо визнав, що сестра має рацію, і почав думати далі. Потім сказав:

— В такому разі будинок треба обгородити парканом з гострих палиць. Зробити частокіл, як робили індіанці.

— Неможливо, — знову заперечила Кирпа. — Щоб зробити частокіл, треба людей наймати: хіба ми можемо самі стільки палиць нарубати і в землю встромити? Не вииде з частоколом. Треба придумати щось інше.

І, повернувшись до графа, який ще не промовив жодного слова, запитала:

— А яка ваша думка, графе?

А що граф був рослиною, то він зовсім не почував страху перед ягуарами та іншими м’ясоїдами. Корови, коні — це інша справа, їх він боявся… Тому він відповів ущипливо:

— Напад ягуарів? Оце така небезпека! Що таке ягуари? Якби на нас мали напасти корови, тоді ще зрозуміло… Але ягуари…

— А ти, Рабіко, що думаєш? — запитали маркіза.

Маркіз ніколи нічого не думав. А якщо й думав, то хіба тільки про їстівне… Коли його питали, що він думає про гарбузи, шкірку банана, коріння маніоки, то він охоче розповідав. Але щодо ягуарів…

— Я вважаю, що… що… що… — пророхкав маркіз і поперхнувся.

— Щощощощникіі.т Для такої відповіді не варто і рота роззявляти, — сказав Педріньйо. — Ми повинні щось надумати. Вирішити. Випадок серйозний. Дуже. Наші життя в небезпеці, і бабусине життя, і тітоньки Настасії. Ну-бо! Де ваші думки? Варять у вас казанки чи ні?!

— У мене думка! — вигукнула Кирпа, радісно плескаючи в долоні.

— Яка? — хором запитали всі, заглядаючи їй у рот.

— Залишити все до завтра. Важливі речі треба завжди обдумувати гарненько, не можна вирішувати так раптом, спохвату. Адже бій не зараз, бо ягуарунді ще не домовилась із знайомими. Поки вона домовиться і вони розроблять план атаки, мине ще кілька днів. А зараз у мене для вас є сюрприз. Пішли…

З цими словами Кирпа підвелась і побігла до струмка. Там, на березі, тітонька Настасія вчора щось сховала за великим каменем, у купі сухого листя…

— Ну, що, Кирпо, що там?

Кирпа розгребла листя, і перед очима всієї компанії виникло чудове гроно кокосів сорту «брежаува».

— У-ра! — крикнув Педріньйо — він дуже любив кокоси. — Де ти дістала?

— Учора ввечері бабусин приятель дядько Теодоріко прислав нам у подарунок. Тітонька Настасія сховала, щоб ми не взялися відразу ж їсти на веранді і не забруднили підлогу, як того разу…

Всі сіли на траву навколо кокосів і почали їх розбивати об камінь.

— Розкіш! — сказав Педріньйо, коли покуштував чудесний білий м’якуш достиглого кокоса. — Дядько Теодо-ріко дуже добре зробив, що прислав. Еміліє, покуштуй кусочок…

Через кілька хвилин усе навколо було всіяне кокосовою шкаралупою, і рильце маркіза де Рабіко тикалося в кожен шматочок: чи не залишилося трошки соку? А тим часом ягуари в лісі домовлялися між собою і призначили атаку на завтра. На щастя, наша знайома пара жуків усе підслухала, сховавшись за сухим сучком…

Розділ п’ятий

Стратегічний план

— Вони вбили мого чоловіка! — рикала тремтячим від люті голосом величезна гладка ягуариха. — Я овдовіла через цих гидких дітей! Убили мого любимого чоловіка та ще зв’язали ліанами і потягли по землі, ось що образливо… Я вимагаю помсти за цей злочин!

— Помста! Помста! — замуркотіли пуми й гірари.

— Помста! Помста! — загавкали вовки й лисиці — «лісові щенята».

— Помста! Помста! — рикала ягуарова вдова.

Ягуарунді забрала слово:

— Пропоную: завтра на світанку будинок оточити. Гірари й «лісові щенята» заляжуть на правому й лівому флангах… Ягуари розпочнуть атаку…

— Браво! Браво! Згодні! — хором зарикали звірі.

— Нападемо на-Л$удинок, — сказала ягуарова вдова, — і з’їмо всіх.

— З’ї-мо всіх! — відгукнувся звіриний хор.

— Одного по одному… — вела далі ягуарова вдова.

— Од-но-го по од-но-му! — відгукнувся звіриний хор, блискаючи лютими очима, вишкіряючи зуби і висуваючи червоні язики.

Асамблея розійшлася, і всі поховалися у своїх лігвах — сьогодні полювання нікому не йшло на думку. Треба було зголодніти до завтрашнього бенкету з людського м’яса…

Жуки-шпигуни все чули з-за свого сучка і майнули, гудучи, розповісти Емілії про важливі події. Лялька чекала їх нетерпляче.

— Ну? — запитала вона, коли хитруни зовсім звичайно вповзли на веранду, прикидаючись, що вони жуки, як всі, і приповзли на світло лампи.

— Завтра атака, — відповідали одночасно жуки, які були близнюками і тому часто говорили водночас, а інколи по черзі: одне слово — жук, друге — жучиха. — Вони зараз збираються під старим фіговим деревом… «Лісові щенята» і гірари заляжуть із боків. Ягуари нападуть, на чолі — вдова… Клянуться, що всіх з’їдять.

Емілія не зблідла і не затремтіла, як зробила б на її місці будь-яка дівчинка. Емілія була лялька. Тому вона тільки сказала:

— Сказати «нападемо,? їмо» — це просто. Важко напасти і з’їсти. Ми боронитимемося. Хай ця плямиста вдова поткнеться… Хай…

Близнюки були просто приголомшені таким спокоєм.

— Але? — запитав жук.

— Як? — запитала жучиха.

— Ви? — запитав жук.

— Думаєте? — запитала жучиха.

— Боронитися? — запитав жук.

— Не знаю, — відповіла Емілія. — Нами Педріньйо командує, він знає. Він вивчає питання… Я також вивчаю. Не знаю, що він вирішив, та знаю, що вирішила я. Я думала, думала, думала і придумала таке… У мене план — як золото…

— Який? — запитав жук.

— У вас? — запитала жучиха.

— План? — запитав жук.

— Га? — запитала жучиха.

— Не можу сказати вголос, — відповіла Емілія, — тільки на вухо…

І, підійшовши до близнюків, Емілія повідомила їм на вухо свій план за тією ж системою, тобто перше слово — жуку, друге — жучисі, третє — жуку, четверте — жучисі і так далі.

Близнюки, приголомшені ляльчиним розумом, відповіли тільки «ж-ж-ж» і, розгорнувши жорсткі крильця, полетіли виконувати наказ.

Як тільки вони зникли з очей, Емілія побігла розповісти Педріньйо все, що узнала від своїх шпигунів