Мільйон і один день канікул - Євген Серафимович Велтистов

— Що сталося? — гукнув Максим, поплескуючи по плечу товариша, але не почув свого голосу.

Гум-гам, обернувшись, беззвучно ворушив губами. Догадавшись, що його супутник нічого не розуміє, Гум-гам дістав записничка, написав щось у ньому олівцем і передав Максимові:

“Тут час робіт коло”, — прочитав Максим фразу, що здивувала його своєю загадковістю (граматичних помилок він не помітив).

“Яке коло?” — надряпав у відповідь Максим і простяг записника супутникові.

Гум-гам промовисто знизав плечима: мовляв, він не відповідає за дивні жарти часу в своїй країні.

“Що тепер буде?” — спитав Максим кривими буквами на новому аркушику.

“Зачикамо, поки час пиритвориця на вітер”, — написав Гум-гам не менш загадкове речення.

Вони непорушно сиділи в темній ямі. Ген удалині невиразно бовваніли куполи. Згори на них пильно дивилося око Сонця. Ніщо не пролітало поряд.

“Що це таке — час? — спитав сам у себе хлопчик. — Секунди, хвилини, години? У нас час минає спокійно, не зупиняючись. Стрілки годинника рухаються по колу, час плине, як річка: день за днем. А в цьому колі часу, як у порожній бочці: нічого не бачиш і не знаєш. Може, коло обертається на одному місці, тоді просидиш цілий день, або цілий рік, або все життя?”

— Гум-гаме! — крикнув що було сили Максим, забувши, що його не чуть.

Він вирвав у приятеля записника, поспіхом написав:

“Давай зробимо вітрило…”

“Яке вітрило?” — здивовано вивів Гум-гамів олівець.

Максим став на ноги, зняв із себе сорочку і жестом показав Гум-гамові, як треба тримати її за рукава, щоб вийшло вітрило.

Ніби зазнавши аварії, завмерли вони край блакитної хмарини, нап’явши рятівне вітрило. Руки вже стомилися його тримати, аж тут полотно здригнулося, нап’ялося, і хмарина тихо рушила з місця.

Дедалі швидше пливла хмарина. Ось уже вітрило виривається з рук. Можна вдягнути сорочку, перепочити.

І наші друзі влітають у блакитний простір неба. І прямо перед собою бачать Кри-кри, який пританцьовує на хмарі. Отакої! Виявляється, Кри-кри не встиг утекти, поки вони крутилися у темному колі часу. Він начебто й не помітив, що його переслідувачі зникли й знову з’явилися. Він зовсім поряд, махає їм рукою, дражнить:

— Гей ви, тихоходи!

— Сам тихохід! — заревів, як слон, Гум-гам, дивуючись із трубного голосу.

— Тримай його! — підхопив Максим, радіючи, що нарешті можна кричати й чути всі звуки світу. — Ти не втечеш од нас, Кри-кри!

Кри-кри аж перелякався. Він впав ниць на хмару, заляпав долонями: “Швидше, швидше!” Гонитва тривала.

Чи то хмара Кри-кри виявилася швидкохіднішою, ніж у наших друзів, а чи маленькій хмаринці важче було летіти з двома вершниками, — так чи так, але Кри-кри втікав од погоні.

Він і не приховував своєї радості: підстрибував, реготав, показував довгого носа… Ось його хмарина завернула за будинок, зникла з очей.

Друзі гасали на блакитній хмарині між кулями, нетерпляче покрикували:

— Кри-кри!.. Гей, Кри-кри!..

Кри-кри наче крізь повітря провалився.

— Всю гру зіпсував! — журився Гум-гам.

— Напевне, він так далеко втік, що не може знайти нас, — висловив здогад Максим. — Тікати цікавіше, ніж водити… Котра зараз година, Гум-гаме?

— Може, перша. А може, й п’ята. Це не має значення, — легковажно відповів Гум-гам.

— Як це так? Якщо п’ята, мене давно шукають…

— Ти ж бачиш — сонце на тому самому місці.

— То й що? — Максим глянув на безтурботне синє сонце.

— Я ж тобі казав: у нас завжди ранок, — нагадав Гум-гам. — І на яких цифрах стоять стрілки годинника — байдуже. Годинник може йти, але час не рухається. Час робить коло і перетворюється на вітер. А вітер несе з собою будинки, дерева, клумби і нас з тобою… Це правда, Максиме, що вночі люди ростуть?

— Звичайно, — впевнено сказав Максим. — Якось я виріс за ніч аж на сантиметр. Батько зміряв мій зріст увечері й уранці, і вийшов один зайвий сантиметр.

— У моїй країні ночі ніколи не буває, — сумно промовив блакитнолиций хлопчик.

Максим уважно подивився на Гум-гама, наче вперше його бачив. Серце в нього тривожно калатало. Він відчував: зараз він довідається про щось найважливіше у житті друга.

— Скільки тобі років, Гум-гаме?

— Мені? — Гум-гам завагався. — Мабуть, десять… А тобі, Максиме?

— Мені сім з половиною. Я народився п’ятого грудня. А коли у тебе день народження?

— Я не пам’ятаю… Останній раз, коли був мій день народження, мені минуло десять років. Але це було дуже давно, я навіть забув коли. Ось чому я й кажу: мабуть, десять.

Максимові стало страшно. Спокійне синє сонце холодно дивилося йому в обличчя. У блакитному просторі пливли кудись будинки-кулі. І ніде не видно було землі.

— Ти приходитимеш на всі мої дні народження, — схвильовано промовив Максим.

— Із задоволенням, — згодився Гум-гам. — Але я не зможу запросити тебе на свій день народження. У нас завжди “сьогодні” і ніколи вже не буде “завтра”.

— Чому ж так сталося?

— Я не знаю, — простодушно мовив хлопчик з блакитним обличчям.

— Нехай це таємниця, — гарячкував Максим. — Але її все одно хтось та мусить знати. І тоді можна щось зробити.

— Краще не питати, — втішав його приятель. — Давай веселитися.

— Я догадався!… — вигукнув Максим.

— Максиме!.. — обірвав його Гум-гам.

— Я догадався! Треба спитати Автука…

— Мовчи! — закричав Гум-гам.

Але було вже пізно. Білий бант-пропелер легко зіскочив з Максимового волосся, і хлопчик каменем полетів униз, до зарослої диким лісом землі, до страшних