Дівчинка з Землі - Кір Буличів

— Даруйте, що потурбував, — почав він. — Я хотів вибачитися за мою поведінку на базарі. Але мені так хотілося дістати живого говоруна, що я не стримався.

— Нічого, — відповів я, — ми не ображаємося. Тільки говоруна ми вам усе одно не віддамо.

— Ну й не треба, — сказав товстун весело. — Але я не хочу, щоб ви про мене погано думали. Прошу вас, зробіть ласку, візьміть на прощання від мене подарунок.

Він простяг мені дуже рідкісну тварину: алмазну черепашку з Менати. Панцир цієї черепашки зроблений із справжніх алмазів і сяє так, що очам боляче.

— Беріть, не соромтеся, — припрошував він. — У мене їх три.

Звісно, мені не варто було брати подарунок від такого дивного чоловіка, треба б остерегтися. Але ж у жодному зоопарку Землі нема алмазних черепашок! П’ять років ми шукали її, і ось знайшовся чоловік, який нам її дарує.

— Не відмовляйтеся, — мовив товстун. — До побачення. Може, ще побачимося. Запам’ятайте, мене знають на ста планетах і звуть Веселун У.

І він загупав черевиками по трапу, спустився вниз і, підстрибуючи на ходу, повернув до Палапутри.

Уже смеркло, обидва сонця планети сіли майже водночас, тільки з різних сторін горизонту, і тому над космодромом горіли відразу два заходи, один красивіший за одний. І я подумав, що все-таки не можна думати про людей погано. Ось товстун, наприклад, справжній ентузіаст біології. І не пожалів подарувати нам таку рідкісну тварину.

У дуже гарному настрої я повернувся в кают-компанію і показав моїм друзям подарунок. Черепашку передавали з рук у руки, і всі милувалися химерною грою світла на алмазах її панцира.

— Куди далі летимо? — спитав Полосков після вечері.

— До склісів, — сказала Аліса, — на планету Шешинеру.

— Ну що ж, — погодився я, — ми все одно туди збиралися.

І раптом говорун, який до того сидів сумирно і дивився, як ми п’ємо чай, знову заговорив.

— Ти збираєшся летіти? — спитав він голосом Першого капітана.

— Так. Я полечу йому назустріч, — відповів говорун голосом Другого капітана.

— Ну гаразд, Другий, якщо буде важко, покличеш мене на допомогу.

— Якщо зможу.

— Пришли говоруна. Він розкаже. Я знаю, як примусити його говорити. Ти йому перекажеш усі подробиці.

— Ну, до зустрічі.

— До зустрічі. Говорун замовк.

— Ну, ти чув, Полосков? — спитала Аліса.

— Авжеж, чув, не кричи, — відповів Полосков і замислився.

Говорун похитав золотою короною, ніби роздумуючи, говорити далі чи ні. І раптом сказав поволі й виразно голосом Другого капітана:

— Тримай курс у систему Медузи.

Ми чекали, чи не заговорить говорун знову. Та говорун заплющив очі й засунув голову під крило.

— Отже, Другий капітан попав у біду й послав говоруна по допомогу, — мовила Аліса. — Як же змусити говоруна все нам розповісти?

— Стривайте, — втрутився я. — Ну чого ви так думаєте? Адже говорун не полетів на Венеру, де працює Перший капітан, а повернувся на рідну планету. Виходить, його ніхто нікуди не посилав. Другий капітан міг просто загинути. І тоді говорун полетів додому.

— Все може бути, — сказав Полосков і підвівся з-за столу.

Він вийшов із кают-компанії й повернувся через п’ять хвилин, прихопивши з собою карту Галактики. Полосков розіслав її на столі, повідсовувавши чашки, і тицьнув пальцем у край карти.

— Тут, — почав він, — знаходиться система Медузи. Зовсім недосліджена. В ній є планети. Я пропоную летіти туди. Якщо капітан живий, то ми йому допоможемо. Якщо він загинув, ми принаймні знатимемо, де це сталося.

— Але ж він міг загинути у відкритому космосі, — заперечив я.

— Та що могло статися з великим капітаном у відкритому космосі?

— Вибух корабля, наприклад.

— А говорун лишився цілий?

— Ну, хіба мало що може статися!

Я мовчав. Урешті-решт, в експедиції були свої завдання, і невідомо, чи є взагалі які-небудь тварини в системі Медузи. Поки ми долетимо до системи й повернемось назад, мине весь час, відведений на експедицію. А ми ж нічого не знаємо, крім того, що сказав говорун.

Раптом капітан побував там, а загинув зовсім в іншій частині Галактики? Про це я й поділився зі своїми товаришами. Та чим більше я говорив, тим менше був упевнений у своїй правоті і тим більше розумів, що ні Полоскова, ні Алісу я не переконав.

— Добре, — сказав я нарешті, — піймав не піймав, а погнатися можна. Тільки спершу ми вирушимо на Шешинеру. Треба ж з’ясувати, хто такі скліси.

— Гаразд, — погодився Полосков, водячи пальцем по карті. — Це по дорозі. Крім того, ми зможемо зупинятися на інших планетах і шукати рідкісних тварин для зоопарку.

— Тепер спати, — мовив я. — Завтра зранку підйом відліт. Усі звірі нагодовані, напоєні?

— Так точно, товаришу начальник експедиції, — сказала Аліса, яка відповідала за годування звірів.

— А де алмазна черепашка? — спитав я.

— Щойно тут була, — відповів Полосков. — Де ж вона?

Ми згаяли цілу годину, обнишпорили весь корабель і знайшли алмазну черепашку тільки з допомогою індикатора, який відшукав її аж біля люка.

— Певно, втекти хотіла, — сказав Зелений. — Я ж попереджав. За цими черепашками дивись та дивись.

Індикатор пожовтів.

Я витяг табличку кольорових відчуттів індикатора, яку дала мені двоголова змія, і пояснив:

— Жовтий колір — недовіра.

— Не віриш черепашці? — перепитав Зелений в індикатора. — Я теж.

Індикатор став таким