Жорстокий ліс - Ростислав Феодосійович Самбук

Ну й махорку подарував йому Бутурлак! Не те, що їхній гіркий сільський самосад, від якого дере в грудях. Солодка й запах неземний, таку б курив до кінця днів своїх, ще б справжнього газетного паперу і більш нічого… Бо хліба трохи є, риба ловиться, картопля росте непогано, чого чоловікові ще треба? Тільки гарну смачну цигарку!

Антон Іванович глибоко затягнувся. Видихнув дим і прислухався. Здалося, ніби хтось пройшов вулицею. Може, Вербицький? Але ж Богдан залишився з Бутурлаком — домовляються про якісь військові справи. Ох і поталанило ж їм із цим лейтенантом! Що б робили без нього, лячно навіть подумати…

Демчук перегнувся через поручні ґанку, вдивляючись у темряву. Ні, це не Вербицький, нікого нема, тільки дощові краплі вибухають бульками в калюжах.

Згадка про Вербицького порушила душевну рівновагу, навіяну гарною цигаркою. Вони разом мусять іти до Груздьової, потім садовити її у підвал під сільрадою, без галасу й пліток на все село тут не обійтися, але що поробиш — треба! Влада не повинна бути доброю до всіх і мусить суворо карати ворогів.

Але ж треба відрізняти чесну людину від покидька, знеобачки можна дров нарубати стільки, що все життя шкодуватимеш!

Демчук відімкнув двері, скинув на порозі брезентовика, повісив на цвях, акуратно витер об ганчірку ноги й запалив свічку. Любив у всьому порядок і осудливо дивився на тих, хто ввалювався в сільраду, як у корівник, не знявши капелюха й не витерши ноги.

Сів на зручний, реквізований у Северина Романовича Жмудя стілець, присунув телефон і покрутив ручку.

Дивно, але зразу почув у трубці далекий дівочий голос. Боячись, що він зникне, так і не почувши його, мало не закричав, прикривши мікрофон долонею:

— Альо, дівчино, це острожанський голова балакає, ви чуєте мене?

— Гарно чую вас, товаришу, — долинуло у відповідь.

— Це райцентр? — уточнив Антон Іванович.

— Ні, Заозерне.

— А з районом маєте зв'язок?

— Будь ласка, хто вам потрібний?

— З начальником міліції з'єднайте мене, дівчино, і тримайте зв'язок, бо справу маю серйозну, й щоби чогось не трапилося…

— З'єдную з комутатором райцентру, — почулося у відповідь, і ці слова прозвучали для Антона Івановича як найліпша музика.

— Альо… альо!.. — закричав, почувши в трубці якийсь шерех, та ніхто не відгукувався, і Антон Іванович раптом спітнів од хвилювання. — Альо… альо!.. — кричав, але трубка мовчала. Почав крутити ручку телефону, і одразу трубка обізвалася знову:

— Капітан Ярощук слухає.

— Товаришу капітан, — Антон Іванович зрадів так, що ледь не почав загикуватись. — З Острожан Демчук Антон Іванович вас турбує, маємо нагальну справу, і лейтенант Бутурлак просив терміново побалакати з вами…

— Давайте, що там у вас? — голос капітана звучав сонно, і Демчук зрозумів, що телефоністка включила квартиру Ярощука й розбудила його. Але не став вибачатися, не тому, що був людиною невихованою, просто не мав часу — знав, що зв'язок може кожної хвилини перерватися.

Говорив, намагаючись бути якомога лаконічнішим:

— Маємо повідомлення, товаришу капітан, що завтра вночі бандерівці атакуватимуть село. Перепрошую, але є неприємна звістка, здається, з'явився Коршун. Має схованку з документами в школі і намагатиметься заволодіти ними.

— Які документи і яка схованка? — не зрозумів Ярощук. — Ви щось плутаєте…

— Я кажу все правильно. Коршун обладнав свого часу в нашій школі схованку, де зберігаються якісь їхні документи. По них він і вернувся. Напад завтра вночі. Бутурлак очолив оборону села, і ми триматимемось до останнього. Але лейтенант просив передати, що потребуємо допомоги.

— Звідки ви знаєте, що саме завтра на село буде вчинено напад? І про Коршуна? — запитав Ярощук.

— Від певної людини. — Демчук не став розповідати про підслухану Сергійком розмову. — І все точно, як я кажу.

— Гаразд… — капітан уже прийняв рішення. — Сьогодні вранці до Острожан виїде мій помічник з двома солдатами. Ви зрозуміли мене?

— Красно дякую, товаришу капітан, нам трьох вояків вистачить. То я вже можу не турбуватися й не телефонувати?

— Передайте Бутурлакові, що я покладаюсь на нього.

— Ще раз красно дякую, — почав Демчук, та почувши тріскотняву в трубці, закрутив ручку телефону. — Альо!.. — погукав ще про всяк випадок, але ніхто не обізвався, і Антон Іванович поклав трубку на важіль.

Сидів і думав: це ж треба, тиждень не було зв'язку, а тут ось тобі, покрутив ручку й відразу капітан обізвався…

І буде троє солдатів з райцентру! Троє справжніх добре озброєних вояків — тепер не страшні ніякі бандерівці, нехай спробують поткнутися.

Антон Іванович загасив свічку і вийшов на ґанок. Дощ трохи посилився, і Демчук раптом не без злостивості подумав, що отим бандерівцям зараз не з медом у лісі. Вогко й холодно в курені, а якщо в схроні — ще гірше…

Демчук догадувався, де можуть обладнати собі сховище коршунівці. Або на одному з острівців серед непрохідних боліт за Дубовою галявиною, або десь у Гадючому яру. З боліт їх не викуриш і з ротою солдатів: до острівця веде єдина схована під водою стежка, і, поки дійдеш, перестріляють знічев'я.

Єдиний вихід — дочекатися зими, коли мороз схопить болота, й спробувати відшукати їхній схрон. Але як довго ще до зими, і скільки лиха вони зможуть накоїти за цей час!

Антон Іванович згорнув ще одну цигарку. Подумав: коли розіб'ють групу Коршуна, слід зайнятися школою. Звичайно, знайти схованку буде важко, зрештою, не його це справа — шукати бандерівські документи, най шукають, кому це належить. А йому треба домовитись із жінками й кілька днів попрацювати в школі — для своїх же дітей робитимуть: адже тепер кожен може вчитися, вступай аж до університету в Києві, а ще рік тому в школі вчився лише один Грицько Жмудь.

Антон Іванович знав про появу в містечку сина Северина Романовича. Був певен, що і активізація бандерівців біля Острожан так або інакше пов'язана із Жмудями. Але чого повернувся до райцентру саме малий Жмудь, де його